Fortuno Sarano

📖Коли хотів почитати наукову фантастику, а отримав голлівудський бойовик Мої враження😕 Це не найхайповіша книга Крауча. Я бачив на неї купу полярних відгуків: від "Вау, це геніально" до "Це найгірше, що я читав цього року". І я, здається, розумію, звідки стільки хейту. Більшість читачів, напевно, чекали на тверду наукову фантастику з графіками, формулами та поясненнями кожного складного терміну. А натомість отримали типовий голлівудський бойовик. Але, оскільки я не прям великий фанат складної НФ, для мене це скоріше плюс: 📌Книга читається неймовірно легко і жваво. 📌Екшену тут завалися: стрілянина, погоні, вибухи, трупи. 📌Динаміка така, що ти не встигаєш засумувати, поки герой мучиться моральними питаннями про майбутнє людства. Якщо по книзі знімуть фільм, вийде хоч і шаблонний, але дуже бадьорий екшен. Висновок⚡️ Сюжет звичайно не новий, але тема біомодифікацій завжди цікава. Якщо ви чекаєте на складну НФ, де треба паралельно читати Вікіпедію - проходьте повз - розчаруєтесь. Якщо ж вам потрібен якісний бойовик, де іноді проскакують розумні терміни для солідності - це воно.

Мої враження 🧐 Книга написана з гумором і, що найголовніше, зрозумілою мовою для такої людини, як я, тобто далекої від медицини. Це її основний, жирний плюс! Ти не почуваєшся ідіотом, читаючи про складні речі. Тому я не пошкодував, що прочитав її, але не скажу, що був прям сильно вражений. Просто багато важливих, але вже відомих речей, зібраних в одній книзі. Висновок⚡️ Мені сподобалось, але я не впевнений, що це must-read для всіх. Але якщо ви досі вірите в гомеопатію, боїтеся вакцинації, чи ваш лікар призначає вам препарати з плаценти - тоді варто почитати! Це буквально може врятувати вам гроші, час і, можливо, навіть здоров'я. А якщо вам і так норм - ну, як мінімум, ви будете знати, чому не все, що лікує - лікує.

Мої враження 😵‍💫 Ну що вам сказати, друзі... На відміну від більшості читачів, мені ця книга сподобалась навіть більше, ніж "Лімб". Під час читання я постійно думав: "Слава Р'глору, що я ніколи не працював в офісі й в таких умовах!" 🙏 Бо я вигорів, поки просто читав. Я реально прожив ці дні разом із Максимом: - Постійний тиск і нереальні дедлайни. - Безкінечні таблички та непропорційний розподіл обов'язків. - Робота з 6 ранку до 11 вечора, субота та неділя - туди ж. - Дзвінки від керівництва посеред ночі. - І, звісно, приниження й погрози замість бонусів. - Плюс додайте ще сімейні непорозуміння і сварки Це пиздець, друзі. Автор передав цю атмосферу максимально точно і майстерно, бо й сам колись проходив через дещо схоже. 💡 Не пропускайте післямову автора. Там не просто подяки, а й деяка цікава інфа, яку варто знати про створення цієї офісної агонії.

Мої Враження😮‍💨 Якщо коротко - сподобалось. Але це таке "сподобалось", коли після прочитання ти сидиш і дивишся у вікно, замислившись про життя. І хочеш закурити, хоч давно вже кинув. Читаючи цю книгу, я постійно згадував своє провінційне містечко з південного сходу. Я буквально відчував його запах. І хоч мене особисто це маргінальне життя майже не торкнулося (крім пари неприємних зустрічей із гопниками), я дуже яскраво уявляв усі події. Ніби стояв там поруч. Атмосфера відчаю, місця та того часу передана точно й майстерно. Зокрема завдяки матюкам. А їх тут буквально на кожній сторінці! І це не якісь там інтелігентні "трясця" чи "ідіть ви до біса". Це справжня, соковита лайка, так як і спілкується реальна гопота. Дуже автентично. Єдине, що в мене не стикувалося в голові - усі ці пацани розмовляють українською. Ну тобто, я розумію, що книжка українська, автор пише українською, але уявити це в контексті того часу і місця було реально важко. Висновок⚡️ "Лімб" - це кримінально-депресивно-похмурий роман, який швидше за все доставить вам дискомфорт під час читання. Він не здивує фіналом і сюжетними поворотами, але він, блять, чіпляє. Книга якась дуже своя і жива, і це підкупає. Вона не намагається бути приємною чи правильною - вона просто є, як той спальний район, де можливо виріс автор. Я впевнений, що це чтиво далеко не для всіх. Але якщо вас не відштовхують теми маргінального життя, насильства, депресії та пошуку себе серед усього цього гівна - варто звернути увагу

Паства, Вареники та Загін Самогубців на Місії від 10-річної Папи Привіт, шанувальники гримдарк фентезі👋 Якщо ви шукаєте чисте, світле фентезі про шляхетних лицарів і принцес, які вміють тільки красиво страждати - ця історія точно не для вас. Тут вам, блять, не Нарнія, тут Джо Аберкромбі. А я, схоже, вже його фанат, бо вже дев'яту книгу проковтнув. Це вже не просто хобі, це вже діагноз. Чи кайфанув я? Так. Чи сподобалося? Так. Чи це найкраще, що він написав? Ні, але про це далі. Це класична подорож із точки А в точку Б, але з найнестандартнішою компанією, яку тільки можна уявити. Наш загін самогубців - це збірна солянка відморозків: 👸🏼 Дрібна злодюжка з амбіціями. 🧛🏻‍♂️ Могутній барон-вампір (до речі, коли читав про нього, чомусь завжди хотів вареників. ВА-РЕ-НИ-КИ! 🥟 В когось ще було таке?) 🐺 Дівчина-перевертень, яка постійно хоче трахатися та вбивати (чомусь вона мені так нагадувала Карлак із Baldur's Gate III). ✝️ Монах, який там таке учудив... ууу... краще самі прочитаєте. ⚔️ Проклятий лицар (в нього цікаве прокляття, повірте) 🧝🏻‍♀️ Ельфійка Сонечко - вміло кастує інвіз і має найближче до мого почуття гумору (мій фаворит, до речі). 🦹🏻‍♀️ Жінка, яка була скрізь і вміє все на світі. 🧟‍♂️ Некромант - один із трьох найкращих магів в Європі (скромність - це не про нього). Концентрація чорного гумору, стьобу над релігією, кривавих сцен та сюжетних поворотів просто зашкалює. Хрестові походи тут були проти ельфів. Найрозвиненішою давньою державою був Карфаген. А шлях героїв веде до Трої. І так, Папа тут - 10-річна дівчинка. Я нічого не вигадую. Мої Враження🐱 Кривава, динамічна, часто дуже смішна, а інколи навіть сумна подорож тривала для мене 16 днів. І я кайфанув. Але! Чим ближче до фіналу, тим частіше у моїй голові з'являвся Кучма з мема і казав: "Це ж було вже!" Маю на увазі деякі події з трилогії "Перший закон" "Чорти" - це достойне, жорстке, смішне, темне фентезі. Але не найкраще у Аберкромбі (на мою скромну думку)

Мої Враження🧐 В цілому, нормально. Маємо стандартну та клішовану зав'язку, трохи детективу, трохи психології, трохи драми, і, звісно, шикарні ірландські краєвиди, за які від мене окремий плюсик. А під кінець, взагалі, ледь не бойовик - чого вже там! Книга читається дуже швидко і, хоч вона не претендує на "відкриття року", увагу тримає міцно. Мені справді було цікаво, до чого воно все котиться. Найбільше мене зачепила головна героїня. З одного боку, її шкода. Бо сімейне насилля, травми, все це дуже серйозно. Але з іншого... Її безвольна поведінка змушує тебе час від часу кричати на книгу: "Трясця, зроби вже хоч щось, ти ж не дерево!" Я не засуджую, бо в її шкурі не був. Не знаю, як травма деформує твоє сприйняття реальності, як вона паралізує волю, як вона змушує приймати нелогічні рішення. Але зрозуміти її, коли вона постійно вибирає найтупіший варіант із можливих, важко. Хоча, мушу визнати, вся її історія викликає емоції. Злість, співчуття, бажання дати їй ляща, щоб вона роздуплилася. А емоції це добре, це плюс до загальної оцінки. Також в фіналі був невеличкий твіст. Не те щоб мозок вибухнув, але я чекав трохи іншого. Тож ще один плюсик авторці. Висновок⚡️ Мені сподобалось, але є нюанси. Якщо ви в пошуках моторошного трилера, який буде весь час тримати вас у напрузі - краще обрати іншу книгу. Ця історія про інше. Про те, що тікати від проблем – це не завжди гарна ідея, і що навіть в наймальовничішій дупі світу завжди знайдеться своя купка гною.

Коли твоє ім'я - Коханнячко, а ти наполовину перевертень🐦‍⬛️ Мої враження (Суб'єктивні. Дуже.) 😼 Перше, що я подумав, коли читав анотацію - "Що за ім'я таке - Коханнячко? 🤨 Але ще до того, як у книзі все пояснили, я й сам здогадався. І навіть зрозумів дівчину. Мені моє ім'я в дитинстві теж не подобалося - хотів, щоб мене звали Джек. І це не жарт😂 "Дивокровці" не викликали в мене такого вау-ефекту, як "Діти вогненного часу" (https://t.me/pixelibrary2025/1602). І якби я читав їх першими, можливо вирішив би, що підліткове фентезі - не моє. Але справа не в якості книги. Я не хочу вішати ярлики і не люблю розділяти літературу на жіночу та чоловічу, але все ж таки мені здалося, що ця книга більше для дівчат. Хоча зараз, я вже майже дід, прочитав Дивокровців і мені абсолютно норм. Але коли я був підлітком? Ну нафіга мені тоді було читати про закоханість і перший поцілунок 13-річної дівчинки? У мене в 13 років інші пріоритети були - Черепашки Ніндзя, наприклад🐢😂 А тепер про те, що реально круто: 🔥 Світ дивокровців - це вогінь! Серед людей живуть літавиці, скельники, перелесники, перевертні та інші магічні створіння. Кожен зі своїми унікальними навичками: хтось клонів робить, хтось у звірів перетворюється. Оце вже для мене було цікаво! Я б, звісно, влаштував там масштабну різанину між ними, щоб по максимуму розкрити потенціал... але це вже була б інша книга 🤣 👍 Реалістичні підліткові теми. У книгу органічно вписані дівочі моменти, за які прийнято турбуватись у 13 років: волосся на руках, стосунки з татом, місячні. Причому це не просто "а давайте додамо для галочки" - воно реально обґрунтоване сюжетом. Це прикольно і чесно 👍 Висновок⚡️ Це хороша книга для своєї аудиторії, якою я, як виявилося, не є. Якщо у вас є донька-підлітка, або ви самі доросла дівчина/жінка - сміливо купуйте! Якщо ви чоловік, то тут вже хз. Я не пожалкував, що прочитав, але без особливого захвату.

Це дуже епічне, похмуре, скандинавське фентезі. Протягом трьох книг на нас чекають десятки масштабних битв, сотні смертей, протистояння між людьми, нечистю та богами. У першій книзі глави ведуться від трьох персонажів. В наступних книгах точок зору стає більше, що дуже круто - ми бачимо події очима різних героїв, включно з ворогами. У кожного своя мотивація і своя правда. Тут немає картонних лиходіїв, які злі просто бо "треба ж комусь бути лихим". Персонажі, світобудова, магія🧙‍♂️ Персонажів дофіга. Спочатку голова пухне від імен - хто є хто, хто кому брат, cват, свояк, ворог чи любовник. Але через кілька розділів розбираєшся і все стає на свої місця. Події розгортаються на двох континентах, але 90% часу ми тусимо на одному з них - Віґріді. Заплямовані - це люди з кров'ю богів, і вони отримали деякі плюшки від свого походження. Типу якщо твій прапрапрапрадід був богом-ведмедем, то ти можеш впасти в берсерк-режим і розірвати ворогів як папір. Якщо бог-собака - можеш вистежити будь-кого по запаху ну і т.д. Також є Сейдр-відьми (які успадкували магію від богів) і Галдурмани (які самі навчилися магії через руни). Звичайні скандинавські маги, які можуть спалити тебе дотла або відморозити яйця одним заклинанням🔥❄️ Ще тут повно нечисті: попсові тролі, морозні павуки, і купа більш екзотичних тварюк зі скандинавського, германського та слов'янського фольклору, про яких я навіть не чув. Якщо ви шанувальник епічного темного фентезі та скандинавського фольклору, ця трилогія - обов'язкова до прочитання. Це брутальна, кривава, емоційна історія про помсту, сім'ю, честь і пошук свого місця у світі, де мертві боги досі керують долями живих.

📚Коли в маленькому містечку секретів більше, ніж води 💧 Привіт, фанати секретів у маленьких містечках, де всі всіх знають, але ніхто нічого не каже! 👋 Мої враження 🐱 Книга мені зайшла просто на ура! Вона настільки просякнута спекотними австралійськими вайбами, що мені ледь не здавалося, що я відчуваю запах навозу з тих ферм, де відбувалися події. Це неймовірна атмосфера! Нас чекають дві часові лінії: 1. Сьогодення: Розслідування загибелі друга. 2. Минуле: Те саме старе, невирішене вбивство, в якому звинувачували Фока. І там і там є місце для смерті, а ось чи пов'язані події між собою чи ні – дізнаємось тільки в кінці. І що найголовніше: я заздалегідь НЕ здогадався, хто вбивця! Респект таким авторкам, які вміють крутити сюжетом і не просирають інтригу. 🖇 Висновок: "Посуха" - це дуже якісний представник жанру. Книга атмосферна, напружена і тримає до останньої сторінки. Якщо ви любите трилери та детективи, рекомендую без вагань.

📚Коли дорослий дядько забуває про існування реального світу💫 Привіт, любителі ностальгічних флешбеків про бабусину казкотерапію! 👋 Сьогодні в нас на огляді щось справді особливе - українське підліткове фентезі, яке змусило мене забути про все на світі! Хто б міг подумати, що я, майже дід, буду ковтати сторінки одну за одною, захоплюючись пригодами 12-річної дівчинки та молодого кобольда😅😅 Мої враження🐱 Я просто занурився в цю книгу з головою. Бувало, я сидів і читав по чотири години поспіль, а таке зі мною трапляється раз на сто років! Врешті-решт, я прочитав її на цілих шість днів раніше, ніж планував. Це вже багато про що говорить, повірте. Книга буквально кишить міфічними істотами: тут тобі й наші повітрулі, і домові у потягах, і навіть німецькі кобольди. Мій фаворит - це, без сумніву, мишвертень Стась. Він мудрий, все знає, але якщо назвати його щуром - ображається, як мала дитина 😂 Хочу окрему книгу про нього, терміново! Попри те, що це підліткове фентезі (а значить, добро таки переможе зло), напруга тримається до останньої сторінки. Я реально переживав за персонажів! Мені під сраку років, а я сиджу і хвилююся за дітей з книжки. Це магія, панове! 🔮 🖇Висновок: Для мене ця книга - відкриття року. Вона не лише для підлітків, а й для дорослих, які хочуть поринути в дитинство та пережити щось магічне. Поки я читав, постійно повертався думками в дитинство, коли гостював у бабусі в селі і зачитувався казками. Тільки за ці спогади я вже безмежно вдячний авторкам❤️

📚Коли читаєш і нічого не розумієш, але не можеш зупинитися 🤯 Привіт, поціновувачі складних сюжетів! 👋 Сьогодні в нас на огляді щось справді варте уваги - якісна українська фантастика! Автор-дебютант Саша Козлов, схоже, вирішив одразу поламати нам голови, і, треба визнати, йому це вдалося. 🐱Мої враження На початку я зловив вайби "Чорного дзеркала" і подумав: "Оце так скарб, а не книга!" Але десь у середині почало бісити, що я нічого не розумію. (Можливо, так і було задумано). Це змусило мене читати ще швидше, щоб нарешті розібратися в усьому. І ось, коли цей кубик-рубік почав потроху складатися, моє роздратування зникло, а зацікавленість знову зросла. Цього разу я зловив вайби деяких фільмів Нолана (сподіваюся, автор не образиться - це комплімент, а не докір). Не скажу, що дочитував з відкритим від подиву ротом, але мені дійсно сподобалось. 🖇Висновок: Це реально сильна дебютна книга. Вона місцями хаотична і незрозуміла, але вона тримає. Рекомендую всім любителям якісної фантастики, фанатам Нолана, тим, хто любить ламати голову над головоломками, і, звісно, всім, хто хоче підтримати українську літературу.

Почалося все досить інтригуюче – цікава ідея, напруга, хочеться дізнатися правила цієї смертельної гри. Але десь в середині мене це все почало втомлювати. Може, через однотипність ситуацій: вони йдуть, хтось падає, йдуть далі, знову хтось падає… І так по колу. Проте цікавість "чим же все закінчиться?" тримала до останньої сторінки. Але кінцівка мені не дуже зайшла. "Довга Хода" - це явно не найцікавіша книга Кінга. Є прикольні моменти, є напруга, але загалом відчувається, що це рання робота автора. Якщо ви фанат Кінга або любите антиутопії, можна спробувати.

📚Коли скуфи йдуть у похід 🌲💀 Привіт, любителі заблукати в лісі та обісратися від страху! 👋 Після кількох книжкових розчарувань, я був в поганому настрої, а моя душа кричала про допомогу і благала про щось по-справжньому моторошне. Тож я купив "Ритуал" Невілла, сподіваючись, що британець нарешті дасть мені те, чого я чекав - справжнього м'ясця та саспенсу у кращих традиціях хорору. ⭐️Про що ця історія: Сюжет - класика жанру: чотири друга зустрілися через 15 років та вирішили піти в похід мальовничими шведськими краями. Тільки от чуваки забули, що їм вже не 18, а під 40, і замість пружних тіл у них тепер є пивні животи та біль у спині від сидячої роботи😂 Коли маршрут виявляється занадто важким для їхніх скуфських організмів, вони вирішили "скоротити шлях" через темний та зловісний ліс, в якому навіть вовки срати бояться... Що ж могло піти не так? 🙄 Ну а далі… кров, кишки, розпидорасило💀 ✅ Мої враження Перша частина книги насправді непогана. Атмосфера як треба, ліс моторошний, у героїв починається паранойя. Я ще й читав вночі, щоб підсилити власну напругу. А далі була друга частина... яка, м'яко кажучи, не дуже. Без спойлерів скажу лише: логіка йде нахуй, напружена атмосфера зникає, а замість страху приходить здивування - "Серйозно, автор? Оце твоя кульмінація?" ✅ Висновок: Очікування не виправдалися. Невілл явно вміє писати атмосферний хоррор, але, інколи, щось у нього йде не в ту сторону. Проте, бачив, що анонсували ще одну його книгу, і можливо, я дам автору другий шанс.

Ця книга не стала для мене відкриттям, адже ще зі шкільних років я читав подібні твори. Саме тому я з дитинства ненавиджу совок, радянську систему та все, що з нею пов'язано. Ця книга яка прямо сьогодні позбавляє будь-яких ілюзій щодо росії та її імперської сутності. Історія надзвичайно важка, і її тягар посилюється усвідомленням того, що таких трагедій були мільйони. Роман уособлює суть радянської репресивної машини, що керувалася принципом: "Краще зламати життя сотням невинних, ніж пропустити одного винного". Книга залишається надзвичайно актуальною і сьогодні. Коли читаєш описані події, неможливо не проводити паралелі з розповідями українських військовополонених, які пройшли через катівні російських тюрем. "Сад Гетсиманський" – це геніальна книга. Важка, болюча, правдива. Вона змушує задуматися про те, як українська держава змогла вистояти, переживши стільки років червоного терору. Ця книга – кращий підручник з історії, який допоможе вам зрозуміти справжню сутність російської імперії та її людиноненависницьку ідеологію. Читайте, пізнавайте історію, робіть висновки.

Тут нам дають усі відповіді, розкривають усі таємниці, пояснюють усе до дрібниць. Але замість "вау-ефекту" я відчув просто полегшення: "Слава богу, це закінчилося, можна читати щось інше". ✅ Вердикт: не моя історія (і це ок) Тут я маю зізнатися: моя думка абсолютно не популярна. Трилогія має купу позитивних відгуків, критики в захваті, читачі пишуть хвалебні рецензії. Тож проблема, мабуть, у мені, а не в книгах. Це просто не моя історія. Тому я не буду її радити, але й відмовляти від читання теж. Якщо ви любите повільне занурення в унікальний світ, де немає чітких відповідей, можливо, це саме для вас. А мені подавай щось більш динамічне.

Тут вже почались проблеми. Так, головний конфлікт розкривається, але темп падає майже до нуля. Події відбуваються у двох локаціях, просування сюжету мінімальне, другорядні персонажі нецікаві. Я все частіше ловив себе на позіханні й відчутті, що читаю через силу.

Шоста книга мені зайшла. Прям дуже. У порівнянні з п’ятою здогадатися, хто вбивця, було трохи простіше, але це анітрохи не псує враження. Бо навіть знаючи хто, до останнього не ясно навіщо. І отут історія вже тримає як слід. У підсумку: Я в захваті від усієї серії. Атмосфера - як холодне дихання за спиною у темному підвалі. Постійне відчуття, що хтось поруч. І він не з добром😶‍🌫️🦴 Напруга - як запах формаліну в закритому приміщенні: стійка, липка і проникає в мозок🧠 Сюжет - такий же живий, як ті тіла, що ще ворушаться... але тільки тому, що в них повзають личинки🪱 Сміливо раджу всім, хто любить детективи, трилери, розслідування, в яких фігурують смердючі трупи повні личинок і звичайно вбивці, маньяки та просто єбануті особистості ☠️ P.S. Коли я помру, спаліть мене, а попіл змішайте з чорнилом і надрукуйте ним новий роман Бекетта☠️

Тригерне занурення в "якби"... 😱 Як би страшно це не звучало, але автор пропонує уявити: а що якби росії таки вдалося взяти Київ за три дні? Що було б із нашою країною вже за кілька років? ⭐️Про що ця подорож в альтернативну реальність? Сам Шикін попереджає: це не буде "приємна прогулянка". І таки правда. Текст важкий, тригерний, болючий. У Києві тепер є вулиця чичеріної, памʼятник воїнам у Сирії, ресторан "вкусно і точка", а деякі персонажі спілкуються російською… На ваших очах будуть знищувати історичну пам'ять і національне самоусвідомлення українців. Відверто неприємно це читати. І все ж - мені сподобалося. Так, інколи було бридко, але я проковтнув книгу на три дні раніше, ніж планував. Це вже про щось каже. ❗️Деталі та враження: Не те, що очікував, але затягнуло! 1️⃣ Правда, я трохи іншого очікував. Думав, це буде, масштабна історія з купою персонажів і локацій. А по факту, на доволі об'ємний текст, ми маємо 3-5 основних діючих осіб і кілька епізодичних. А події переважно крутяться навколо трьох локацій. Це не мінус, вийшло по-своєму цікаво. Просто спочатку був легкий дисонанс. 2️⃣ Головний герой – студент Іван Гнєдой. Класична "маленька люда", якій абсолютно пофігу, під яким прапором жити і якою мовою спілкуватися. Його все влаштовує. Він не помічає злочинів нової влади. В його голові "нє всьо так адназначна", "мабуть просто так треба". 3️⃣ Іван – неприємний персонаж. Не дарма його порівнюють зі Степаном Радченком з "Міста" (https://t.me/pixelibrary2025/1295). Він бісить, дратує і не викликає жодних позитивних емоцій. Справжній сучасний антигерой. 4️⃣ Оскільки історія дуже локальна, я інколи забував, що події відбуваються в сучасному Києві. Мені було складно повірити в настільки швидку деградацію країни та суспільства до такого собі "совка 2.0" за такий короткий проміжок часу. Але це вже субʼєктивне сприйняття. ✅ Висновок: Загалом, історія цікава і читається на одному диханні.

Іду проти течії - більшість каже, що «Пазл» кращий. А мені от більше зайшло «Запаморочення». Проста ситуація: троє чуваків, собака, кайдани, льодяна печера - і напруга така, що аж зуби зводить. Так, і тут можна здогадатись, хто винуватець усього пиздецю, але це ще не кінець. Автор приберіг ще один твіст на фінал - і на цей раз він мене здивував. 📝 Сюжет: Одного "прекрасного" ранку Жонатан Тув’є прокидається… прикутим до скелі. У льодяній ущелині. Поруч - вірний пес і двоє незнайомців, які, схоже, теж нічого не розуміють і також в пастці🤯 Їжі майже нема, памʼять підводить, а підозри ростуть з кожною хвилиною. І тут починається справжня боротьба - не просто за виживання в цьому крижаному пеклі, а й зі своїми власними демонами... Бо найстрашніше - не холод і не кайдани. Найстрашніше - те, що кожен із них щось приховує... 📌Мої враження: Загалом - книга сподобалась. Це лише мій другий роман Тільє, але вже відчувається його стиль і авторські фішки. Не скажу, що всі вони мені подобаються, але в цілому - годно. Буду читати ще.

💡 Перші враження: Початок чіпляє. Автор вміє створювати атмосферу параної, постійної тривоги та запитань без відповідей. Все обіцяло перетворитись на крутий психологічний трилер з домішками хорору за рахунок атмосфери. 📌Фінальні враження: Дійсно, деякі сцени - прям моторошні. Читаєш, тобі неприємно, але не відпускає. Чим далі - тим дивніше. Іноді хотілося кричати в книгу: "ЩО ТУТ, БЛЯТЬ, ВЗАГАЛІ ВІДБУВАЄТЬСЯ?!" Але… є одне «але». ❌ Що не зайшло: 📎Самоспойлер: На жаль, Тільє вирішив кинути нам ключ до розв'язки ще майже на старті. Першу підказку я якось проґавив, але в середині книги він підсовує ще одну - і от тут вже все стало на свої місця. 📎Очікуваний фінал: Той фінал, що мав би винести мозок, для мене виявився просто механічним складанням пазлів. Вибуху не сталося. Було цікаво, але без того самого вау ефекту. 🤔Можливо, це вже профдеформація. З кожним новим трилером я починаю раніше вгадувати, хто вбивця, і куди воно все йде. ❤️‍🔥Схоже, мені варто на деякий час відійти від трилерів і спробувати, скажімо, роментезі. Там хоч інтрига не в тому, хто вбивця, а хто кого трахне😅А здивування буде не від розв'язки, а від нових поз😃 📌 Висновок: Все одно вдячний Тільє за цю гнітючу атмосферу - вона справді давить, і це вже щось! Попри все, книга залишає по собі слід. І я вже взявся за ще одну його історію - сподіваюсь, вона дасть мені той самий емоційний стусан, якого тут трохи забракло.

Книга поділена на дві частини. Перша - повільна. Події розгортаються неспішно, і напруга наростає дуууже поступово. Наприкінці буде момент, який, мабуть, мав би вибити ґрунт з-під ніг, змусити хапатися за голову й вигукнути: "ОГО! Ніфіга собі!" Але якщо ви читаєте трилери регулярно, то цей поворот вгадаєте ще задовго до нього. Як казав мем з Кучмою: "Це ж було вже". У другій частині стає трохи цікавіше, хоча, мушу зізнатися, мені було не надто цікаво стежити за усіма діями та роздумами головної героїні. Я просто ловив себе на бажанні якомога швидше дістатися до кінця, щоб нарешті дізнатися: хто ж цей загадковий незнайомець нагорі? І ось тут Матлін дійсно змогла мене здивувати! Розв’язка виявилась неочікуваною, і це, мабуть, головна причина, чому я не шкодую, що взявся за цю книжку. Підсумовуючи, не скажу, що книга мені зовсім не сподобалась, але й особливого захвату не викликала. Не пошкодував, що прочитав, фінал потішив, але загалом книжка пройшла повз мене. Тим, хто захоплюється психологічними темами та історіями про внутрішні надломи, може зайти краще.

Це янг-едалт фентезі про смертельний турнір. А я таке дуже люблю. Тож починав читати з передчуттям чогось у дусі улюблених історій. Сюжет не новий. Нас очікує історія про смертельний турнір, який проводиться раз на 20 років серед представників 7 найвпливовіших родин. Кожна родина обирає свого учасника, і починаються голодні ігри... кхм, тобто, змагання. Початок мене захопив. Глави подаються від чотирьох героїв, які поступово розкриваються - їхні характери, мотивації, внутрішні конфлікти. Вважати когось одного з них головним героєм, мабуть не вийде. І це прикольно. У цьому всесвіті є магія різних видів і рівнів, якою можна заряджати персні й користуватись ними, доки магія не вичерпається. Також на арену протягом турніру з неба рандомно падають сім могутніх артефактів з унікальними властивостями. Окрім того, є сім локацій (типу замок, храм, печера), які можна захопити, і вони дають бонус при обороні. Як геймер, я вже таке бачив, але все одно мені сподобалась ця ідея. І от тут починаються мої "але". Все було добре, поки не почався сам турнір! Нічого не маю проти підліткового фентезі, але конкретно тут я був би радий побачити доросле, похмуре, жорстоке протистояння. А ми натомість замість очікуваного екшену й кривавих битв отримуємо глибокі роздуми про сімейні відносини, суспільні очікування, тягар спадщини та боротьбу з власною природою. Ми будемо спостерігати, як персонажі намагаються вирішити: стати монстром, залишитися людиною чи поєднати обидві сутності. Вони укладають союзи та вигадують стратегії, і все це, як на мене, трохи затягнуто. Кінець книги дарує нам несподіваний, принаймні з точки зору авторів, поворот. Хоча для мене все це було очевидно від початку. А турнір тим часом ще продовжується і щоб дізнатись, що там далі, треба читати другу книгу...

Зазвичай я читаю трилери або фентезі, тому "Місто" далося мені трохи важкувато. Але я анітрохи не шкодую, що прочитав його! Це наша українська класика, і знайомитись з такими творами – це як відкривати для себе частинку власної історії. Якщо в школі до цього руки не доходили, зараз саме час! Головний герой, Степан Радченко – дуже цікавий та незвичайний персонаж. З одного боку, він шалено амбітний, прагне досягти успіху. З іншого – часто виявляє егоїзм та безпринципність, що викликає, абсолютно різні емоції. Неможливо ставитися до нього однозначно, і це робить його дуже суперечливим. Роман не завжди динамічний. Місцями темп досить повільний, і деякі епізоди більше схожі на глибокі філософські роздуми, ніж на швидкий розвиток сюжету. Це може здатися нудним таким далеким від класики читачам, як я. Але саме ці моменти додають роману глибини і змушують замислитися над важливими речами.

Коли я починав читати цю книгу, уявляв собі типову космічну оперу з масштабними битвами, де люди протистоять космічним чудовиськам. Але історія виявилася зовсім іншою, і це не зовсім те, на що я очікував. Замість динамічних боїв, основний акцент тут зроблено на психології персонажів, складних моральних дилемах, маніпуляціях та жорсткому процесі формування лідера в умовах, коли на кону стоїть виживання всього людства. "Гра Ендера" - змушує задуматися про важливі речі: якими способами можна перемогти ворога, якою ціною дається ця перемога і що таке насправді справжнє лідерство. Це, безумовно, цікаво. Можливо, якби я не створював собі певних очікувань або читав книгу з іншим настроєм, то моє враження було б набагато кращим.

Я сам раніше вино не дуже жалував, більше по пиву виступав (та і зараз частіше пью пінне) Але відколи став жити з коханою, у нас інколи почались винні вечори і мені, блін, сподобалося! Стало цікаво розібратись. Хочеться не просто купувати пляшку по акції "2 за 300" а читати етикетки, шарити за сорти винограду і розбиратись в географії. Книга звісно, не зробить з тебе сомельє за один вечір, але дасть хоч якесь уявлення про те, що там на тих етикетках написано, окрім ціни і кольору. Плюс тепер можна повийобуватись на темі вина перед друзями. Уявіть: сидимо в якомусь кафе, а я такий весь із себе, підзиваю офіціанта і замість "будьте ласкаві червоне сухе" видаю: "А принесіть нам, будь ласка, Мерло з Бордо врожаю 2018-го, там саме дощі були вчасно". І всі такі: "Вау, чувак, ти шо, експерт?" А я скромно так: «Та ні, просто трохи цікавлюсь..." Коротше, якщо ви, як і я колись, ніхуя не шарили у вині, але раптом захотілося трохи розібратися, то ця книга – норм варіант. Не чекайте чудес, але базові знання вона дасть, і ви вже не будете виглядати як повний лох, обираючи вино.

«Особливе м’ясо» - книга, яку багато хто описує словами типу "гидка", "бридка", "мерзенна" , але при цьому оцінки досить непогані. Я не те щоб великий фанат антиутопій, але інколи читаю заради різноманіття. І знаєте що? Вкотре переконався: ніякі горори чи трилери мене так не лякають, як антиутопії. Якщо раптом хтось із вас, наважиться це почитати, то майте на увазі: це не криваві пригоди, тут не буде екшену та монстрів. Авторка підкидає нам їжу для роздумів (хех) про те, до якої межі може дійти людина, якщо їй дати волю. Думаю, що вже й так очевидно, що книга точно не для тих, у кого ніжна психіка. Там з усіма подробицями розписано, як на м'ясокомбінаті забивають "туші" та обробляють м'ясце. Тільки от замість свинок чи корівок – люди. Я навіть не здивуюсь, якщо хтось після прочитання стане веганом.. Інколи в соцмережах можна побачити думку, що ми вже частково живемо в антиутопії Оруелла "1984", хто читав, той розуміє про що мова. Але я щиро сподіваюся, що ми ніколи навіть близько не підійдемо до тої антиутопії, яку змалювала Аґустіна Бастерріка.

Багато хто плювався на четверту частину (хоча особисто я не вважаю її аж таким провалом, як дехто каже), але ця, п'ята – це просто інший рівень! Прям на голову вище, серйозно. Все стало чітко, цікаво і, головне, непередбачувано. Якщо раніше я міг в середині книги кивнути і подумати: «ага, цей хєр з бугра і є вбивця», - то тут фіг вгадаєш. Цього разу я до самих останніх сторінок сидів і гадки не мав, хто ж ця сволота. А коли вже під кінець, десь сторінок за 100 до фіналу, починає отой весь пазл 20-річної давнини складатися, події минулого стають зрозумілими... Бляха-муха, я просто дочитував з відкритим ротом! Аж офігіти можна, наскільки майстерно автор все це закрутив і пов'язав. Моя повага містер Бекетт. Ще одна фішка - атмосфера. Тут все відбувається в такій специфічній місцевості: болота, лимани, струмки, припливи-відпливи. Короче, мокро і трохи моторошно. І саме через це нашому головному герою доводиться забути про свої звичні методи з личинками на трупах. Цього разу ніяких комах-помічників! Натомість ми занурюємось (разом із жертвами, хех) у водну тематику. Як там тіло поводиться, коли його притопити? Як довго розкладається у воді? Які в цьому плюси та мінуси для вбивці? І навіть є пара моментів про те, як зробити так, щоб трупак раптом не випірнув у невідповідний момент. Пізнавально, сподіваюсь не знадобиться) Коротше, книга - вогонь! Дуже атмосферно, заплутано і тримає до самого кінця.

Це вже четверта книга Артура Гейлі, яку я прочитав, і хоча вона сподобалась мені трохи менше за попередні, все одно залишила по собі сильне враження. Цікаво, що саме вона має найвищий рейтинг серед прочитаних мною романів автора - принаймні на Goodreads. Як можна здогадатись з назви, цього разу автор переносить нас у стіни лікарні з її буднями, драмами, пацієнтами й персоналом. Як і завжди у Гейлі, подій багато, персонажів теж, але на відміну минулих романів, на жаль, далеко не кожна сюжетна лінія змогла мене по-справжньому захопити. Найбільше зачепила історія патологоанатома. Це складний і суперечливий персонаж, до якого моє ставлення змінювалось протягом всієї книги: від огиди - до співчуття і, зрештою, розуміння. Як і в інших своїх романах, Гейлі занурює читача у всі деталі галузі - цього разу медицини 1950-х. Ми дізнаємось про особливості лабораторних досліджень, систему роботи відділень, проблеми фінансування та етичні дилеми. І хоч медичні практики з книги давно застаріли (роман 1959 року), саме людські історії та характери роблять книгу актуальною і сьогодні.

Ця книга сподобалась мені не менше, ніж «Аеропорт». Гейлі знову демонструє свій талант майстра драматичних багатолінійних історій. Мене реально затягнуло - ти відчуваєш, ніби сам живеш у готелі: чуєш дзвінки на рецепції, бачиш втомлених покоївок, стурбованих менеджерів і спостерігаєш за драмами за зачиненими дверима номерів. Гейлі не лише пише про людей - він занурює в індустрію. Цього разу я краще розумію, що відбувається "за лаштунками" готельного бізнесу: як працює персонал, які бувають гості (і наскільки токсичними деякі можуть бути), як ухвалюються рішення, що можуть змінити долю готелю. Хочу зазначити, що персонажі тут надзвичайно живі - зі своїми сподіваннями, болями та прагненнями. Навіть негативні герої отримують тут гідний розвиток. Звісно, ця книга теж не нова (1965 рік), тому, як і в минулих романах, деякі аспекти трохи застаріли, але це ніяк не заважає насолоджуватись сюжетом і заглиблюватися у цей насичений атмосферний світ.

Колись я мріяв про роботу в аеропорту, тому ця книга зайшла на ура! Тепер я набагато більше розумію як воно все там працює. І точно знаю, що ніколи не зміг би працювати диспетчером😅 Артур Гейлі неймовірно круто передає всю драму за лаштунками - від пілотів у кризовій ситуації до диспетчерів на межі нервового зриву. Це моя друга книга автора, і я точно буду читати його ще 📖 Як і в "Детективі", Гейлі не шкодує сторінок на детальні описи процесів та процедур, що робить розповідь максимально реалістичною. Кожен персонаж має свою історію, свої проблеми та мотивацію. Тому спостерігати за ними усіма дуже цікаво. Єдиний нюанс - книга написана в 1968 році, тому деякі технічні аспекти та процедури вже застаріли. Втім, це ніяк не псує враження від захопливого сюжету та майстерного зображення людей під тиском екстремальних обставин.

Давно я не читав антиутопій, а про "Каллокаїн" чесно кажучи, навіть не чув. Випадково натрапив на розпродаж у Жупанського і от ця книга у мене. Сюжет простий і моторошний: головний герой, типовий гвинтик системи, хімік Лео Каль, винаходить «сироватку правди», яка дозволяє владі не просто шпигувати за людьми, а лізти їм прямо в мозок і виявляти «неблагонадійних» ще до того, як вони щось зроблять. Він щиро вірить у свою Велику Державу, пише доноси, намагається бути зразковим громадянином… Особисто мене антиутопії лякають набагато більше, ніж горори чи трилери. Бо вони – це вже не просто фантазії, це – частково наша реальність. Ми живемо в світі, де за нами стежать камери, де наші дані збирають і аналізують, де "неправильні" думки можуть зруйнувати твою кар'єру чи репутацію. І "Каллокаїн" – це як тривожний дзвінок, що нагадує: свобода – це не данність, її треба берегти. Ця книга – не для легкого читання. Вона змушує задуматися, вона викликає дискомфорт, вона лякає. Але саме тому її варто прочитати. Щоб не забувати, що свобода – це найцінніше, що в нас є. І що її треба захищати.

Як би дивно це не звучало, зазвичай я читаю трилери і детективи, щоб розслабитись і відволіктись від книг інших жанрів. Але "Ловець невинних душ" - це зовсім інша історія. Відпочити під час читання не вийшло абсолютно. По-перше, Каррізі пише специфічно. Хоч це і не перша його книга, яку я читаю, але все одно треба деякий час, щоб звикнути до цього стилю. По-друге, тут багато персонажів і подій, які спочатку здаються розрізненими, але поступово сплітаються в єдиний сюжет. Якщо не бути уважним, легко загубитися у всіх цих деталях і втратити важливі нитки сюжету. По-третє, автор стрибає в часі: сьогодення, кілька днів тому, кілька років тому. І якщо ти неуважний читач — пиши пропало. У книзі є два основних героя. Сандра - фотограф-криміналіст, і Маркус - священник з особливими обов'язками і частковою втратою пам'яті. Вони обидва слідують підказкам і зрештою перетинаються у своїх розслідуваннях. Окремо варто сказати про атмосферу. Місцями книга має майже містичний відтінок, що не дивно, враховуючи її тематику: релігія, секретні ватиканські служби, пошук істини та вищої справедливості. Роман просякнутий Римом – старовинні будівлі, вузькі вулички, каплиці, таємні ходи, тощо. Є тут трохи Парижа та Праги, але найнеочікуваніший сюжетний поворот - один із персонажів опиняється у Прип’яті. Схоже, автору було недостатньо загадкової атмосфери, тому він вирішив додати ще й моторошний привид Чорнобиля. Але якщо витримати весь цей хаос і не кинути читання, фінал зносить дах. Враховуючи такий кінець, я в повному ахуї і не маю жодного уявлення, куди автор поверне сюжет у наступних книгах. Але дуже цікаво дізнатись!

Уявіть, що у вашій голові є така міні-лабораторія, яка виробляє коктейль з гормонів. З одного боку - дофамін, серотонін, окситоцин та ендорфіни (це ті, що роблять нас щасливими), а з іншого - кортизол, який включає режим "все пропало, капець". Основний месседж книги простий: хочеш бути щасливішим - думай про хороше і не думай про погане. (Так я пам'ятаю де і в який час ми живемо) Знаю, звучить як порада від фахівця, який пройшов двотижневі курси з психології в інстаграмі, але тут є наукове підґрунтя. Якщо протриматись 2-3 місяці без негативних думок, мозок почне будувати нові нейронні зв'язки. І тут цікавий момент про ці нейронні зв'язки - вони активно формуються в дитинстві, тому малечі так легко дається все нове: від вивчення іноземних мов до інтуїтивного розуміння будь-якої техніки. В дорослому віці переналаштувати ці зв'язки складніше, але цілком можливо. Просто потрібно більше часу і терпіння 🧠 Але є один прикол - наш мозок той ще любитель драми. Навіть коли все супер, він через якийсь час почне нити "мало-мало-мало!". Не отримав більше - привіт, кортизол, давно не бачились!😅 Такі собі американські гормональні гірки. Підсумок: є цікаві моменти, але багато "води" Хоча деякі думки дійсно змушують замислитись. До речі, тепер я розумію, чому після однієї пляшки пива завжди хочеться ще одну. Це не я алкаш, це все гормони!🤣

книга мені сподобалася, про це свідчить хоча б те, що я її прочитав на 5 днів раніше запланованого графіка. Але не все було бездоганно. Є моменти, які мені не дуже сподобались. Про них трохи згодом. Перша третина книги була просто вау. Вона захопила мене з перших сторінок. Мати з сином переїжджають у маленьке місто – починається класика жанру: нова школа, знущання однокласників, нові друзі, такі самі невдахи тощо. А потім хлопчик пішов у ліс, де сталося щось дивне... І з цього моменту почалися містично-моторошні події – і стало ще цікавіше! Поки я читав цю частину книги, я вже вважав, що маю першого претендента на найкраще прочитане в 2025 році, незважаючи на те, що зараз лише лютий, і до кінця року я прочитаю ще не один десяток книг. Друга третина також не розчарувала. Я ловив вайби творів Стівена Кінга та серіалу "Дивні дива (https://t.me/pixelibrary2025/325)" – сюжет динамічний, атмосферний, інтригуючий та моторошний. Попри значний обсяг, книга читалася дуже легко та швидко. На цьому етапі вона впевнено тягнула на 10/10. А потім була остання третина книги... Мене здивував такий поворот сюжету. Я очікував зовсім іншого, але раптом з містичного трилера книга раптом стала якоюсь філософсько-релігійною історією про битву добра і зла й отримала дуже метафоричний фінал. Я не те щоб розчарований, але все ж таки трохи засмутився. Таким чином, я взагалі не пошкодував, що прочитав цю книгу, але сумніваюсь, що після такого фіналу вона все ще буде претендувати на кращу книгу мого читацького року. А шкода...

Як щодо азійського фентезі від польського письменника Аркадія Саульського? Події розгортаються в альтернативному світі, який явно натхненний Японією XVII століття. Кожна книга – це окрема, завершена історія, але всі вони об'єднані однією глобальною сюжетною лінією: велетенська армія мандуків ( це монголи в цьому всесвіті) пре на весь світ, і останні, хто ще тримаються – це Ніппон (тобто, Японія). Проти загарбників виступає Дух на ім'я Кентаро – безсмертний воїн, який колись не зміг врятувати свою господиню і тепер прагне помсти. Так, сюжет доволі простий і банальний і не претендує на оригінальність, окрім цього, варто зазначити, що Аркадій Саульский явно надихався відеоіграми, коли писав свої книги. Це особливо буде помітно, якщо ви грали в Sekiro або Ghost of Tsushima. Але особисто для мене це не було мінусом. Іноді ж хочеться відпочити від складних сюжетів з інтригами, політикою та глибокими сенсами. І от тут "Начерки Сталі" – саме те, що треба. Десь відсотків 85 книги – це суцільний екшн і динаміка. Тож книги читаються дуже легко і швидко. Але варто попередити: історія не дитяча казка, вона досить кривава. Готуйтеся до безжальних боїв, моря крові, сотен відрубаних кінцівок, сексу, богів та безсмертних, живих мерців та іншої нечисті. Першу книгу я оцінив на 7 з 10 і ще не знав, чи варто радити цю трилогію іншим. Друга книга отримала таку ж оцінку. А от третя – "Битва безсмертних" – трохи інша. Там вже не один герой рубає сотні ворогів, а відбувається масштабне зіткнення двох армій: загарбників, які беруть кількістю та підступністю, і тих, хто бореться за свою свободу. Ця тема зараз особливо близька українцям, тому третя книга сподобалася мені найбільше – тут вже тверді 8 з 10. В цілому я можу рекомендувати цю трилогію поціновувачам азійської культури, любителям кровавих фентезі екшенів і тим, кому хочеться почитати просту невибагливу але дуже динамічну історію.

Загальний відгук буде в третій книзі.

Ця книга мене розчарувала. Тема тираноборства дійсно цікава, проте автор зосередився переважно на юридичній оцінці цих подій у різні часи, що зробило текст сухим і схожим на збірку статей, а не на цілісну книгу. Деталі теж не вражають: наприклад, добре описано вбивство Цезаря (ну так, дякую, але про це і так всі знають), а про інші важливі події або нічого, або поверхнево. ХХ століття взагалі обділили увагою. Згадуються окремі випадки, як-от змова офіцерів проти Гітлера, але майже нічого немає про замахи на комуністичних лідерів... Чаушеску, до речі, взагалі оминули увагою. Окремо хочу згадати про латинські вислови, якими автор, здається, захопився аж занадто. Вони не додають тексту глибини, а лише ускладнюють читання. Хоча книга й розчарувала, ідея про те, що кожен тиран неминуче породжує свого тираноборця, заслуговує на увагу і дає надію. Та все ж, замість цієї книги я б порадив подивитися документалку про тиранів на Netflix - це буде і цікавіше, і динамічніше.

Мені сподобалося, було цікаво. Книга вдало поєднує захопливу детективну історію з дуже детальним описом роботи поліції та судової системи. Варто бути готовим до великої кількості деталей, адже події розвиваються неспішно. Гейлі не просто розповідає історію, а глибоко занурюється в обставини, пояснюючи кожну деталь, що додає реалістичності. Втім, є і недоліки. Для книги жанру детектив 600 сторінок - це забагато, я б скоротив текст хоча б до 400 сторінок. Ще один значний мінус - жахливий і халтурний переклад від КСД. Втім, саме через це книга потрапила мені до рук, адже я придбав її на розпродажі всього за 50 гривень. (Зараз таких цін вже немає, тому що продається оновлене видання)

Уявіть собі світ майбутнього, де перенаселення вирішують радикально: у 17 років кожен обирає, як жити далі. Можна відмовитись від свого тіла і перенести свою свідомість в андроїда й отримати 120 років існування, або приєднатися до комуни (тобто ділити тіло з іншими розумами. За все життя ви будете жити в 5 різних тілах по 25 років), також можна залишитися в своєму тілі й жити безтурботно, маючи все необхідне, але дуже короткий час або ж обрати інший шлях - залишитися в людському тілі, але все життя тяжко працювати заради інших. А тепер уявіть, що ви обрали комуну і живете в одному тілі з чотирма зовсім різними людьми. Кожен має свої бажання, звички, недоліки, і нікого не можна «виселити». Це як гуртожиток, тільки без дверей і з постійною необхідністю домовлятися. І тут стається вибуховий поворот: один із мешканців зникає. Невже хтось до цього причетний хтось з сусідів? Антиутопія поєднує динамічний сюжет, несподівані повороти і глибокі моральні дилеми. Як співіснувати з іншими, чиї рішення впливають на твоє життя? Що важливіше: принципи чи власне виживання? Читається легко і швидко. Якщо любите нестандартні сюжети, жанри кіберпанк, детектив та антиутопію, ця книга - чудовий вибір!