"Боже великий, дай мені сили заплакати… дай мені духу пережити цю трагічну обставину, яку не можу змінити", - благав герой цієї щемливої історії над труною коханої. І в ті хвилини світ "непізнаної радості, незбагненної таїни, краси і ніжності… бентежних сподівань і далекосяжних мрій", який недавно ще так солодко йшов їм із Віоланною назустріч, "раптово зімкнувся… мертвою хвилею… і невимовною тугою… скам'янів у грудях".

А потім волею незбагненних обставин він опинився на межі світів і в недоступних людині просторах. Йому відкрилося земне і позаземне буття. І навіть себе він побачив у зрілому майбутньому.

Віоланна була з ним у всіх його днях, на всіх дорогах, у всіх думках, вела його світами, дарувала терпкі й світлі, наче "ясминовий дощ", здивування. І в цьому стані буття-небуття він пізнав з нею те, чого в земному житті вони не знали.

Дмитро Кешеля писав не фантастичний роман. Це - глибокий і тремтливий роздум про людину і сили, які тримають її у світі. Про вічність її. І про любов, без якої неможливі і вічність життя, і вічність людини, і вічність любові.

У цьому світлому романі - не трагізм двох романтичних сердець, а потужний струмінь життя. І наснажена мудрістю часів афористичність:

"Життя - це вічний біль, з яким треба боротися і перемагати".

"Дорога закладена в тобі, і все буде гаразд, якщо зумієш її знайти у своєму серці".

"Від тих, хто втрачає смисл життя, відвертається удача".

"Усе проходить, усе минає, як благословенний дощ. Вічна тільки сіль у людських сльозах".

Багато думок, цінних для самопізнання і пізнання світу, й емоцій, без яких кам'яніє серце, прикликає цей роман-видіння, роман-одкровення.