Піжмурки в померках літньої ночі. Збірка оповідок

Марніє день, осаджує долу листя, лягає до землі жовтими косицями, пірнає у овид, по ту сторону океану. Ми ж з Біленьким стоїмо посеред зелених фаль, потопаємо у прощальному гаморі, проводжаємо останні полиски, що хапаються в розпачі неба. Злітають увись перші зорі. Тьмяні. Сором'язливо виглядають із-за темних, наповнених зливою, хмар. Миготять, ваблять споминами. Наче ми не ми. Не йдемо, пливемо понад десятками літ. Й приходимо до тями попід вишнями, що схиляють уквітчане білилами віття над лавою, попід плотом моєї мами. Ось зараз вийде по воду сусідка. Запалить на ґанку Дмитрова баба світло. Й ціла ніч по переду, до самої зорі, ляже до ніг згадками. Пий ті спомини досхочу, аж допоки закричать перші півні, налякають поранням сни.