Революційні конституції. Харизматичне лідерство і правовладдя

ПРО КНИЖКУ

Популізм заведено вважати загрозою демократії - паливом для демагогів і реакційних натовпів. Брюс Акерман, один із найвідоміших і найсуперечливіших американських дослідників конституційного права, стає на захист демократичного популізму. Він переносить нас до Індії, Південної Африки, Італії, Франції, Польщі, Бірми, Ізраїлю та Ірану, простежуючи боротьбу за демократичні конституції. Спираючись на чверть століття компаративних досліджень, він показує: попри всі відмінності, такі лідери, як Неру, Мандела та де Ґолль, у критичні моменти діяли в подібний спосіб - і досягали чогось видатного. Замість використати свою харизму для утримання влади, вони вклали її в легітимацію громадян та демократичних інституцій. В останньому розділі Акерман повертається до США і показує, що батьки-засновники американської конституції стикалися з тими самими дилемами, що й популістські лідери сьогодні. В епоху Трампа система стримувань і противаг не виживе, якщо пересічні громадяни не стануть на її захист. "Революційні конституції" - це урок того, як учитися на здобутках попередників і не повторювати їхніх помилок.

ПРО АВТОРА

Брюс Акерман - професор права та політології Єльського університету, автор 18 книжок, серед яких "Соціальна справедливість у ліберальній державі" та багатотомна конституційна історія "Ми, народ".

ВІДГУКИ

Від Джорджа Вашингтона до Нельсона Мандели, від Бен-Ґуріона до аятоли Хомейні - Акерман переносить свою теорію конституційної політики у глобальний масштаб. Це проєкт величезних інтелектуальних амбіцій і захопливе чтиво. Йохай Бенклер, Гарвардська школа права

ЦИТАТИ

Засновництво - це, як правило, час енергійної політики, коли лідери та їхні по- слідовники будуть пов'язані довгими роками спільних жертв. Тепер, коли повстанський рух прийшов до влади, з'являється інший варіант: він може втілити свою енергійну політику в конституцію, яка прагне запобігти зловживанням минулого й зобов'язує республіку додержуватися нових принципів, проголошених за тривалої та важкої боротьби в "Першому слушному часі". Якщо вжити веберівський термін, яким часто зловживають (і який я пізніше опишу точніше), назвімо це уконституювання революційної харизми.

Революції з людським обличчям дуже амбітні - насправді це найамбітніші колективні дії, до яких люди взагалі здатні вдатися. Але вони не намагаються повально змінити суспільство. Натомість зосереджуються на конкретній ділянці (ділянках) суспільного або політичного життя й мобілізують активістів, щоб відмовитися від панівних переконань і практик, дотичних до галузей, якими переймається революція, водночас не чіпаючи звичаїв з інших царин.

Поки живе революційне покоління, яскраві спогади про їхню боротьбу проти старого режиму - це ключове джерело, завдяки якому революційна влада легітимує використання своєї сили, а величні проголошення в конституційному тексті відіграють лише другорядну роль.

Солідарність" була одним із найбільших революційних рухів сучасності, коли мільйони активістів долучилися до десятилітньої боротьби, перш ніж змусили комуністів відступити 1989 року. У відповідь на широку привабливість французької моделі національне провідництво "Солідарності" погодилось на напівпрезидентську систему в перемовинах 1989 року про мирне передання влади

Це мало катастрофічні наслідки. Вони тоді не розуміли небезпеки, але їхній "напівпрезидентський" задум вилився в структуру, що спонукала революційне провідництво розділитися на суперницькі фракції, спокусивши Леха Валенсу та його давнього соратника Тадеуша Мазовецького позмагатися за посаду президента. Коли Валенса вийшов переможцем, він заявив, що виборці надали йому особливий мандат правити від їхнього імені, але з'ясував, що парламентське провідництво "Солідарності" відхилило його особливу вимогу промовляти іменем Народу. Нескінченне суперництво між президентом і парламентом не дало змоги обом сторонам напрацювати нову конституцію, яку можна було представити польському народові.