Одіссея практиканта

- А чи справді то було?

- А чи справді ті події траплялись саме з нами?

- Наче зовсім нещодавно… а й справді, коли ж то було?

- Та вже років 30… 40… 50… минуло…

- Та бути ж такого не може! Це ж було, наче, вчора!

- Ну, не вчора, навіть не позавчора, але ж було! І було саме з нами…

Найяскравіше згадується те, що, на той час, трапилось вперше, тоді, коли ще не притупилось гостре відчуття новизни.

Це невеличке оповідання-спогад про те як починалась моя довга дорога в якості налагоджувальника, що пролягла Україною, тодішнім Союзом, закордоном…

Спогади… спогади… Наші спогади найбільш дошкуляють, на жаль, нашим найближчим, бо вони, бідні, вже чули-перечули ці історії десятки, а може й сотні раз… Так моя теща нещадно обривала спогади мого тестя про війну, полон, концтабір, бо нецікаво було їй ще і ще раз те слухати. Так само і мене і всіх нас обривають наші, стомлені нашими спогадами, найближчі…

- "Кому потрібні твої спогади?"…

Колись спитав я, я свого, на жаль, вже покійного, друга дитинства:

- Порадь, друже, як реагувати на це образливо-болюче питання, що відповісти?

- А так і скажи, - відповів він. - Так і скажи, - "Це потрібно мені!"

- Чи не буде це виявом егоїзму з мого боку? - "Я хочу… мені потрібно… Терпіть мене"…

- Ну, по-перше, - це яскравий вияв егоїзму, не так з твого, як з їх боку, а по-друге - не ставай на горло своїй пісні. Можливо комусь буде не лише цікаво, але й корисно пройти з тобою пліч-о-пліч, бодай кілька метрів, мирними "шляхами твоєї бойової слави" - не лишай їх такої можливості! 

Отже, шановні мої читачі, запрошую вас в ті, вже далекі шестидесяті… в мою юність.