В глухім куті

Яцкова ялівка об'їлася конюшини і згибла. Лежала коло ясел, у стайні, як гора, а в хаті Яцко сварився з Яцихою. - Нащо ти пустила ялівку на свіжу конюшину? Господине! - А ти нащо лишив вітвором ворота? Господарю! - А ти чому їх за мною не заперла? - А в тебе від чого руки? - Ти мою працю марнуєш, жінко! - А ти мій вік змарнував, чоловіче! Так сварилися цілу днину... Надвечір пригадали собі, що ялівку треба закопати, бо заповітрить подвір'я. - Треба було дорізати, - каже Яцко, - був би нарід розібрав під неділю! - Мій батько не різник, а мати не різничка, - відповідає Яциха, - та й я різати не вмію! - Але язиком, як бритвою ріжеш. Правда? - Коли ріжу, то своїм, а тобі зась до того. Відчепися від мене та й йди, зроби який кінець із ялівкою, бо ще йно того треба, щоби тебе жандарі забрали. - А тебе чорти заберуть! - тукнув Яцко, переступаючи поріг. На подвір'ї думав собі, що баба правду каже. Він завинив, бо воріт за собою не замкнув. Ялівка вийшла з подвір'я, об'їлася в полі конюшини та й згабла. Але признати їй того не можна, бо найгірше, як жінка раз один візьме верх над чоловіком. Тоді вже пиши пропало. Потім глянув на стайню, де лежало падло, зітхнув, сплюнув і пішов на трупарню, до Антошка, що був грабарем і сторожем від школи в одній особі. Вік копав гроби, чистив учителеві чоботи і бив школярів різкою. Як мав час, то виплітав кошики, пускав кров, здіймав шкуру а падлини і збирав рої. Що кому треба!