Дюдя

Тато Зайчик витер лапкою вуса, відклав набік шматочок капустяного качана й промовив, повернувшись до своїх зайченят, що гарнесенько посідали навколо нього на задніх лапках: - Так-от, дітки. Ви тепер вже повиростали. Знаєте ви увесь наш заячий звичай, маєте прудкі, міцні ноги й теплі кожушки, на які так нарікали влітку. То правда - літом в них трошки парко, але ж зате нині, коли вже почалися холодні ночі та вранішні заморозки, вам буде саме добре. Ще за місяць кожушки поробляться більш пухкими, а тоді вже ви навіть не боятиметесь Дюді... - А хто ж то такий - Дюдя? - запитав старшенький Зайчик-Стрибанчик. - А ти не лізь поперед батька в пекло! - спинила його Зайчиха, шинкуючи на зиму капусту. - Коли говорять тато, мусите слухати звичайненько й не перебаранчати [1]. Запитають щось, тоді й ви говоритимете.