Кров

Взимку, вночі, на край великої лісової балки тихо, скрадливо виходили вовки. Вони глибоко загрузали в сніг, бо лише недавно скінчилась заметіль, і довкола була буйна, пухнаста піна. Вони брели поволеньки, злегка похитуючись на гнучких лапах. Їхні спини, шиї й морди були напружено витягнуті, вуха сторожко наставлені, всі рухи пристрасно скеровані вперед,- і віддалік могло видатись, що вони не бредуть, а випливають з лісових нетрів. Край балки, де кінчалась звертиста стіна лісу й бовваніла внизу смуга кущів, вовки зупинились. І ніби зникли - приховалися в затінку кущів. Тільки один, обережний, поважний, обережно загрібаючи лапами, ступив кілька кроків наперед, до останнього куща, що стримів трохи осторонь. Звідси, з останньої схованки, краще можна було осягти зором велику лісову балку. Тоді передній вовк злегка пригнувся, затопив очі в просторінь. Стала надзвичайна тиша. Позаду вовків здіймалась висока суцільна стіна лісу, попереду лежала чимала кручена балка. Вщерть налиту снігом і взяту обабіч лісовими стінами балку неначе охопили дві величезні волохаті лапи величезного й мовчазного звіра. Якби цей невідомий звір лише трохи ворухнув тією чи тією або послабив ту чи другу, то з-під лап, волохатих і хижих, мусив би вихопитись бодай маленький звук. Вовкові дуже хотілося почути який-будь звук. Так хотілося, що він мимоволі сам ворухнув лапою.