Зяма

Я давно розгубив їх - завзятих, відважних, молодих... Пішли у ніч, а чи дійшли до ранку - не знаю. Тепер я часто згадую їх, згадую глухе повітове місто, і передо мною, як живий, виростає Зяма. І коли на дворі осіння моква, а над будинками промерзло тріпочуться прапори, я чомусь так ясно бачу це далеке місто, бачу, як по смітниках бродить з патичком у руках стара Рухеле й тоненьким голоском одноманітно виспівує: - Ти же, моя Зя-а-мочка ... Ти же, моя лю-у-бочка... Так вона заспівала другого дня після арешту Зями, і з того часу ніхто від неї нічого іншого не чув. Зяму я знав з дитинства. Тоді ще, пригадую, його на вулиці дражнили "цицькуном", і нам, урвихвостам, чимало перепадало від його матері. Був я з ним дуже близько, бо ми разом училися на бляхарів, і, пам'ятаю, хоч п'яний майстер часто гладив його очкуром, але Зяма ніколи не протестував і не плакав, - лише низенько-низенько схиляв свою голову в паршах. Незабаром він покинув майстра, покрутився ще з півроку попихачем у місцевій голярні і кінець-кінцем став учнем поважного повітового музики Герша Крома.