З давнини

Сонце заходило. Косе проміння падало на річку Білу, і не була вона тоді білою, а сяла всіма кольорами у своїх пологих берегах. Обидва береги були однакові, але по однім боці лягло село велике, з двома церквами, а по другім - луки, поля й далі степи, степи безконечні. Луки підходили до самої ріки, наче аж падали в неї. Річка Біла неширока. Он через неї перекинулися кладочки, позв'язувані де вірьовкою, де перевеслом, а де й так - просто жмутом трави. Ними можна було любуватися, як художнім твором, як храмом Растреллі, як поетичною мрією,- так вони були під стать і пейзажеві оцьому, і тихому темпові руху хвиль у річці, й такому ж темпові життя села.