Предок

Другий день уже йшли ми лісами, я і пес. Вчора я ще потроху стріляв, але за сьогоднішній день не вистрілив ані разу. Пес, що спочатку приставав сумлінно при кожній появі дичини, переконався нарешті, що я не буду стріляти, і при кожній новій оказії вже тільки злегка оглядався на мене і йшов далі, силкуючись удавати, що він також не вважав на ніяку дичину,- щоб не застидати мого недбальства й лінивства. На нічлігу я востаннє бачив людей. За сьогоднішній день не показався ніхто навіть поблизу. І я тішився, що людське лице, людське слово, людський звук не перебивав моєї тихої розмови з лісом, що ніхто третій не стає між мною і доохресним життям. Воно розмовляє зо мною тихим шумом лісу, мурмотінням потоку, криком птахів, подає знаки світлотінями хмар, ледве помітними рухами трави й гілляк. Все се, не притушене, не перебите крикливим голосом чоловіка, промовляє так виразно, так незвичайно вимовно усій моїй істоті.