Зіна

В житті кожної людини десь, певно, бувають такі моменти, коли в ній з якихось невідомих закутків виникає зовсім чужа душа (мабуть, якогось далекого прадіда, та й то не прямої лінії), і людина раптом починає робити таке, на що сама дивиться з великим дивуванням. От так, очевидячки, й зо мною було під той час. Бо я таки дуже дивувався з себе. Але момент все-таки почав ставати занадто довгим. Занадто довгим. Я вже почав протестувати. Правда, я цього вголос ще не робив, але збирався рішуче. Бо це ж таки, справді, ставало неможливим! Ця дівчина, очевидячки, уявляла, що в такий момент я можу бігати, як автомобіль. Як вона ще не догадалась по повітрю пустити мене? Я думаю, - вона нітрішки не сумнівалась, що я можу ковтати вогонь, аби це сприяло визволенню її Антипа. Антип, що й казати, хороший хлопець, кучерявий, мрійний. В його мило червоніють ясна, коли він сміється, але чому я мав терпіти від того? Ви уявіть собі: я родився в степах. Ви розумієте, добре розумієте, що то значить "в степах"? Там, перш усього, немає хапливості. Там люди, наприклад, їздять волами. Запряжуть у широкий, поважний віз пару волів, покладуть надію на бога і їдуть. Воли собі ступають, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловік лежить на возі і їде. Трохи засне, підкусить трохи, пройдеться з батіжком наперед, підожде волів, крикне задумливо "гей!" і знов собі поважно піде уперед.