Портрет

Як коли би голуб над його головою білі крила розхилив, як коли би з-поза білих крил синє небо прозирало... Великий фотель тулив у собі старого пана. Голова його хиталася, як галузка від вітру,- раз по раз без упину. Губи все щось жували. Руки дрожали - не хотіли нічого держатися. - Моці нема ні жодної... загрітку ніякого, студінь у кістках. Час вже, ой, ча-ас! Тіло землев пахне, до землі важить... Загасла люлька. Всі сили зібрав докупи, аби наново запалити. Відхилювалася, як жива, виминала пальці, тікала, як би дрочилася. Та цибух розігрався - все вимикався з губів. Як осінній листок на рвучій воді.