Гайдар

Сонцевієм роздувало молоді груди, наливало жили п'яною смолою,- ой, пливли в блакить зелені простори без кінця, без краю... Соковиті дні проходили запашно, падали у безвість ночі, і росна паморозь в степу від сутінок аж до світанку,- ой, пливли в блакить зелені простори без кінця, без краю... Перебігли росами дикогриві коні, а за ними стоголосі табуни людей. Запалали вогнища. Курява над степом. Угорі ж багаття на все небо. Він до багаття шкірив зуби і розминав, щасливий, на руці м'ясисте лопушиння. Зеленосоком м'язи натирав і нюхав м'язи,- о, він добре знав, як пахне сонце! Так мав себе в просторах смаглявий Вар. Зашелестить тирса - вже хижаком присів, розпізнає: заєць? лис? Плиг на коня - і навздогін. Вітер юнакові просто в груди: стій! - Стій! - і розмахнеться по вітрових космах. - О-і-й! - з далеких байраків - і-й,- а юнак тільки сміється. Гнівний Громодар по хмарах тут кресне і небо блискавкою поре, поре. Гайдарі сполохано на землю ниць. А він шалено мчить у далечінь, мчить і випинає проти вітру розхристані груди - на!