Дівчина, що стала княгинею

Тихо пливуть води Дніпра-Славути суне човен по спокійному плесі. Дід Микула сам править веслом; молода красуня-перевізниця, що біля нього, задивилася на зелені уз гір'я по правому березі ріки. - Що це в тебе, діду, на грудях? – спитала згодом. - Хрест, дитино, знак Божої муки. - Так ти нововірець, як греки, як наші київські купці Претич і Добриня, як багато хто з простолюддя? - Я християнин. Дасть Бог, і ти колись, Ольго, в нього повіриш. - То ти, діду не признаєш нашого Перуна, ні Велеса, ні могутньої богині Марени? Не приносиш їм жертви в гаях? - Ні, ми християни, в київській церковці святого Іллі поклоняємось єдиному Богові в небесах і Його Синові, що за нас умер, та Його Пречистій Матері. Поганські ідоли – це тільки мертвий камінь чи дерево. - А ось ти шануєш таке мертве дерево, що в тебе отут на грудях. - Не дерево оце я почитаю, а Того, що на ньому був розп'ятий. А хіба твій образ у воді, до якого тепер так залюбки придивляєшся, не ти сама? Всміхнулася дівчина – не знати, чи до слів дідових, чи до свого гарного личка в плесі води. - А чого вчить ця твоя віра? – спитала після короткої мовчанки. - Вчить любити всіх людей, як братів, і прощати кривди. - Невже ж? Любити навіть ворогів? Не мститися за заподіяне лихо? - Помста належить одному Богові. А он бачиш? – показав дід на високий горб під Києвом. - Кажуть, на цих горах давно-давно проповідував Христовий учень, святий Андрій. Встановив тут хрест і пророкував, що на цих місцях засяє колись світло правдивої віри, що буде тут жити працьовитий та хоробрий нарід, збудує свою могутню державу, а оці степи оберне на врожайну землю.