Мати

Стара Верижиха підперлася високим костуром, йдучи до своєї доньки. Думала: - Осінь богата, горобці ледве літають, такі повні, а навіть бідні діти потовстіли. - Славайсу. Сіла в доньки на лаву та тихо сказала до себе: - Але ж бо файна. - Та що ти, донько, робиш, та чому ти за хлопця свого забула, що дідові з рук не злазить і роботи не дає? Катерина затряслася, як осиковий листок перед бурею. - Донько, підпали вогонь та звари мені тої московської гарбати, бо, чую, помічна дуже. Вогонь горить. - Та покажи мені, доню, ті дарунки, що подарував тобі той великий москаль. - Ой мамо, я не годна рук від себе звести, отам ті дарунки. Верижиха своїм костуром стягла з грядок шовкові хустки, та спідниці, та тоненькі черевички, та полотна рантухові, а перли, що розсипалися по землі, розбивала костуром. Стара сіла перед печею і кидала в огонь панський крам, один за другим.