Allegro patético

На високій горі стояв город; невеликий та гарний. Білі димки знімалися одні вище других, ніби виходили на верх гори, щоб звідтам зазирнути в долину, у степ. На вікнах стояли глечики з квітками, а перед воротами гралися діти, ще кращі від квіток. Як було наближатися пустим і від сонця випаленим степом до городу отсього, то здалеку виглядав він ніби якийсь великий, зачарований замок, ніби приманлива фата-моргана. Тільки зелені було тут дуже мало, а й на тих хирлявих деревах та кущах, що де-не-де насилу добувала собі право до життя, лежала, ніби сніг, біла вапняна пилюга. Дощ був тут явищем надзвичайним, а на цілий город була тільки одна криниця. До неї ранками блакитними і вечорами фіолетними караванами мандрували жінки з цілого міста. На головах несли глиняні високі амфори, і бедра їх колисалися ритмічно. Кругом криниці сідали вінком різноцвітним і, дожидаючи черги, розмовляли з собою. * Живо, виразно (італ.). - Ред. А дожидати доводилося довго, бо вода лилася з кипарисового жолібця звільна, повільно, ніби хтось з невидимого клубка снував нитку, срібну, тоненьку. Та вони дожидалися поколіннями цілими і навчилися ждати. Привикли. А діждавшися і зачерпнувши води, несли її уважно, ніби лік цілющий, ніби найдорожче вино. Аж одного разу ті, що прийшли, оторопіли. Жолобець був сухий, води ні крапелинки.