За пашпортом

У спасівку раз мені в волость треба було. Іду. Надворі було так гарно: сонячно, тепло... У волості й вікна були поодчиняні, аж двоє. В одно писар оселедець укутував, у друге - сторож графин виполіскував. Підходжу ближче. На східцях сидить парубок якийсь, похнюпивсь і не зворухнеться. - Здрастуй! - кажу. - Не знаєш, тут старшина? Він мов аж жахнувсь, підвів голову, подививсь-подививсь та й знов похнюпивсь. Смутний такий... та худий, та загорів, ніс полупився... та ще й зодягнений... чумарчина в дірках на йому, картуз аж рудий - виношений такий, - коліна поналатувані, чоботи стоптані... аж жалко дивиться на його. А й парубок би нічого: і брови чорні, і усики є, і чуб кучерями, і стан козачий.