За день

Поновилась ікона - була старою, непомітною серед натовпу образів, що ними, звичайно, вквітчано покут української хати, а ось засяла, залисніла, мов вийшла зі своєї шкаралущі, як та гадюка. І в побожному тремтінні схилили перед нею щасливі господарі свої коліна й сподівання. До села, де відбулося поновлення, лише п'ять верстов. Я узуваю дерев'яні сандалі і, сонце лише зійшло, чвалаю туди. Багацько народу суне тим шляхом і все жінки, жінки... Я - випадковість, і мене обминають. Несуть завинеш пакунки, кошики, хлібини. Боги вимагають офір , дарма що не їдять і не п'ють. Навкруги - висмажені сонцем хліби, зачучверілі від спеки огудини баштанів, обпалені стовбури проса, листаті соняхи, пожвакані сараною. І ці жінки поспішають до чудесної ікони, сподіваючись - кинувши перед нею хлібину - мати те, чого не дали зерна, кинуті в землю. Вірять вони, що чудом поновляться, відживе огудина й розвинеться просо. Вони несуть останнє, щоб мати вдесятеро. Вони йдуть, минають мене і знову наздоганяють. Вже й я в селі. Іду туди, де заледве протиснутися можна між натовпом, і не помиляюсь. Якраз правлять молебня. Проштовхуюсь. Високо підвішено поновлену ікону Богоматері. Дим смирни заслав її і стіл перед нею, отяжений паляницями, салом, крашанками й грошима. І серед тиші, завиненої пахощами, натхненно бринить голос: - Ти, Пріснодіво, заступнице наша перед Богом, зглянься на нас! Одверни од нас голод, благослови землю нашу дощем, молімося тобі, помилуй нас!