Дурень

Був собі дід та баба, а в їх було три сини: два розумних, а третій дурень. Старі були собі заможненькі хазяїни і, як повмирали, то зоставили діткам чимало-таки худобоньки, а особливо тієї скотини. Живуть розумні брати, поживають, всім тим добром користуються, а дурневі нічого не дають та ще й орудують їм, неначе наймитом. От раз дурень і пита своїх братів: - А що, братіки, чи будемо ми коли ділитись, чи ні? - Чом не поділитись! - одказують розумні брати.- Тільки, коли тобі схотілось того розділу, то вже сам і діли, та гляди, як ти нерівно нас поділиш, то ми тобі нічого не дамо та ще й з господи проженемо! - Добре! - каже дурень.- Заплітайте ж собі загони, а я собі заплету; і як увечері з поля приженуть скотину, то в чий загін піде, того вона й буде: нехай,- додав,- сам бог нас поділить! Згодились брати і стали городить загони; позаплітали собі високі та просторі, а дурень заплів собі лозою так, невеличкий захисток. Увечері, як пригнали череду з поля, то вся скотина, скільки її не було, так і пішла у дурнів загін, неначе хто її туди загнав. Повернулись брати у хату та й замислились. Поставили вечерю; дурень же тріска, аж за ушами лящить, а розумні брати сидять собі похнюпившись і кришки у рот не візьмуть.