Межа нашої залежності

Тоді ще не було ані пострілу о п'ятій ранку, ані розбитої рамки на паркеті, ані судовомедичних експертів, які мовчки заміряли кути входження куль у клейончасту підлогу. Був лише глухий, задушливий жовтень. Один із тих днів, коли листя під ногами здавалося мокрим попелом, а повітря в Харкові просочувалося сирістю так глибоко, що зуби зводило від холоду навіть у приміщенні. Ми познайомилися в старому лекторії на другому поверсі - там завжди тхнуло свіжою олійною фарбою, пилом із вентиляції та дешевим розчинником. Вона сиділа біля великого вікна з тріснутим шибковим кутком і вимальовувала вугіллям якісь поламані, геометрично правильні лінії, які в будь-кого іншого викликали б відчуття тривоги. Її коротке волосся темного каштанового, майже шоколадного відтінку було вкладене недбало, але так, що кожне пасмо здавалося на своєму місці. Голубувато-сірі очі на тлі світлої шкіри здавалися майже прозорими; у спокійному погляді поєднувалися уважність і холодна оцінка. Алевтина не мала потреби привертати до себе увагу яскравим одягом чи прикрасами - її стримана елегантність і впевнена постава говорили за неї. Вона вирізнялася серед усіх цих дівчат із курсу, які обговорювали підрамники, деканські догани чи нові виставки. У її рухах відчувалася дивна, важка впевненість, а в погляді - відсутність будь-якого страху. Вона дивилася на людей так, ніби заздалегідь знала їхні найгірші, найганебніші таємниці. - Ти знову застібнула рукави до самих зап'ясть, - мовила вона тоді раптово. Вона навіть не повернула голови в мій бік, продовжуючи розтушовувати вугільний пил подушечкою великого пальця. - Надворі плюс вісімнадцять, Мазур. Усі в футболках. Я мимовільно смикнула ліву руку назад, ховаючи пальці в довгий манжет розтягнутого чорного светра. Під цим щільним трикотажем ховалася моя власна геометрія - бліди смуги, посічені тонкі лінії та давні, здуті шрами від леза. Мій особистий спосіб перебивати той біль, який випалювала в мені мати, іншим болем - зрозумілим, контрольованим, керованим тільки мною. - Тобі яке діло? - тихо й різко відрізала я, збираючи олівці до молескіна. - Дивись у свій планшет. Тоді Алевтина вперше повернулася до мене. Вона відклала вугілля, повільно встала й підійшла впритул. Від неї пахло тонким тютюном, гірким мигдалем і чимось небезпечно гострим - тим самим відчуттям, яке буває перед грозою, коли озон буквально тріщить у повітрі. Вона не стала розпитувати. Вона не вилупила очі з жалістю, як це робили психологи в дитячій поліклініці. Вона просто простягнула руку й легким, майже невагомим рухом пальців торкнулася мого лівого зап'ястя через тканину. Торкнулася саме туди, де під шкірою притаївся найглибший, найпотворніший шрам. - Я знаю, що це таке, Олено, - тихо мовила вона, і в її голосі не було жодної краплі фальшивого співчуття. Тільки холодна, дзеркальна констатація факту. - Коли всередині збирається стільки отрути, що вона починає проситися назовні… ти робиш поріз, аби просто не вибухнути. Я заціпеніла. Повітря застрягло десь у горлі. Жодна людина у світі до цього моменту не називала речі своїми іменами з такою безжальною точністю. 6 - Але лезо - це дитячі іграшки, - продовжила Алевтина, схиляючись до мого вуха так, що її гарячий подих обпік шкіру. - Воно лише випускає пару, але не знищує джерело. Якщо ти колись схочеш спалити своє пекло дотла… ти прийдеш до мене. Зрозуміла? Вона відступила на крок, посміхнулася - спокійно, отруйно, трохи презирливо - і повернулася до свого малюнка. Того дня я вперше зрозуміла дві речі. Перша: Алевтина бачила мене наскрізь, до самого покрученого, зламаного кістяка моєї душі. Друга: вона була єдиною людиною, яка не злякалася моєї темряви, бо в ній самій цієї темряви було втричі більше. Саме тоді між нами протягнулася ця тонка, невидима нитка - отруйний канат, який через кілька років затягнеться на наших шиях у тісній квартирі на Новобаварії.