Голодна воля

У Степана Федоровича Гамзи пир на увесь мир. Усе місто з'їхалося - на Зелену горку, або в Золотий горішок, як звали кругом в околиці один з найлюбиміших Гамзою хуторів його безмірного маєтку. У його їх чимало було і в Сокиринцях, і в Перерубі, і коло Вовчої долини, та ні одного так не укохав Гамза, як сю Зелену горку. Ще замолоду він наткнувся на сю місцину, - високу гору, покриту лісом і трохи не з трьох сторін оповиту чистою, як срібло, водою вередливого Псла. Місце було глухе та дике! Столітні дуби, височенні осокори та широковіті липи укривали його своєю густою тінню, по краях густа ліщина, колючі терни та шипшина не давали ні пройти, ні проїхати. Що було там звіру та птиці усякої: зайці, лисиці, вовки, сороки, кібці, орли, як черва, кишіли, плодились і виростали на волі. Ніхто їх не чіпав, ніхто не рушав їх таємного покою. Аж поти молодий Гамза не скинув свого ока.