Да здравствует небитіє!

Гуде, дрижить дзвін монастирський, луна так і йде. Вилазять з "корпусів" жінки, чоловіки. У чім тільки немає! У лаптях, черевиках, керсетах, балахонах якихсь. І всі такі задоволені, раді; гомонять, хрестяться, сунуть до церкви. Виходить з странньої і Кривенко Петро. Сумний-сумний він. Що йому робить? Куди йому йти? Так уже остогидло вдавати з себе теж богомольця, раба божого. Лазь до церкви, хрестись, ставай навколішки. А все чого? Щоб тільки було прихилиться куди, переночувать де було. Сонце височенько уже. Мигтить, палає у небі. Бані на церквах і собі так сяють. Липи ось на чайну посхилялись; здорові, кучеряві стоять. Птаство так виспівує в гіллю. Вітерець шарудить. А булками як пахне! Ех, та й смачно ж! - Завернув до чайної Петро. - Ху, хай ще дзвонить. - Сів на лавці під чайнею, сидить. Та й їсти ж!.. Ліг не вечерявши вчора. А їсти ж... Уніс був чернець у цебрі зливків якихсь: усе вмісті - і юшка, і борщ, странники ж і те розхапали. От торботряси чортові! Ложка в кожного, а не ложка, то чашечка, - гребе, заливається. Подививсь тільки. Що ж? П'ятірнею зачепиш? Погибелі немає на вас!