Перша льгота

Край села біля греблі одиноко стояла убога хатина. Певна річ, що нужда та злидні давно вже голубили ту хатину. Стара стріха поросла зеленим мохом і в одному кутку, над коморою, вже запалася; димар над стріхою стирчав кількома чорними, осмаленими віхтями. З двох невеличких віконець одно було залатане замість вибитих шибок дошкою і, мов сліпе око, виглядало більмом. Хата покривилась одним боком, що почав уже вростати в землю. Убого було і на подвір'ї, зарослому споришем: лише стара, дірява повітка, купка сухого хмизу та кілька курей, що шпорталися на смітнику - та й всеньке отеє, мабуть, було хазяйство. Проте видко було, що хазяї дбали як могли про свою оселю: хата була чисто побілена, призьба вимащена жовтою глиною, старенький тин де-не-де полатано верболозом та підперто кілком, щоб не валився. Жила у тій хаті вдова Скрипчиха з сином Максимом, невісткою та маленькою внучкою. Залишилася Скрипчих-а вдовою з сином Максимом. Тільки й утіхи, тільки й журби її було. Дітей шестеро поховала вона ще за небіжчика - один лиш сей викохався. Десятий рік ішов йому, як посиротіли вони, а вже почав матері у поміч ставати: хмизу надбає на паливо, води хоч піввідерком, а наносить, городину пополе. Навдивовижу було воно слухняне та розумне.