Тай-Цзи-Хея

Дуже прийшовся мені довподоби Сун-Тан-Сен, багатий Ляоянський крамар. Пізналися ми тоді, як у його фанзах* пробувала щось коло двох місяців наша рота під час російсько-японської війни. Опріч того був я тієї думки, що й він мав до мене таке ж тепле, щире почуття. Я вже до значної міри розумів китайську мову і він інколи говорив до мене: – Ходя! Знай, що моє серце – чистий струмок і готове завжди заспокоїти спрагу цілющою водицею, аби тільки ти притулився до нього смажними устами! Як наша рота кидала Ляоян, то в ознаку братерської любові ми навіть помінялися з ним своїми люльками. Тому легко собі уявити мою радість, коли я одного разу, приїхавши по службових справах до Ляояна, зовсім несподівано зустрів серед вулиці Сун-Тан-Сена. На йому була маленька чорна шапочка, з хвостиком набік, а з-під тієї шапочки висіла аж до пояса чорна заплетена коса. Убраний він був у довгий синій халат, з широкими рукавами, мов у рясі, та з розпоріхами з боків; обутий був у полотняні черевики на дерев'яних підошвах. З одного боку був у його причеплений на довгому шовковому мотузку кисет з люлькою, а з другого – віяльце. В руках він держав олеандрові квітки.