Стратився

Колія летіла у світи. У кутику на лавці сидів мужик та плакав. Аби його ніхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали, як дощ. Як раптовий, падали, що нараз пуститься, та й незабавки уймається. Твердий такт залізниці гатив у мужицьку душу як молотом. - Та ще снив ми си недавно. Десь я беру воду з керниці, а він десь на самім споді у такі подерті кожушині, що господи! Тут-тут утопитьси. "Миколайку, синку,- десь я єму кажу,- а ти ж тут що дієш?" А він мені вповідає: "Ой дєдю, не годен я у воську вібути". Кажу я єму: "Терпи, та навуки бериси, та чисто коло себе ходи. Та й, аді, вже навчився..." Одна велика сльоза покотилася долів лицем та й впала на тайстру. - Їду до него, та знаю, що вже го не застану. Але ци буде до кого вернутиси? Бігла за мнов полем, кервавими сльозами просила, аби ї взєти. Ноги ї посиніли від снігу, верещила як несповна розуму. Але-м нагнав коні та й прімкнув. Може, де там серед поля вже домерзає... Було стару взєти. А нам же тепер чого треба? Най гроші йдуть, най худоба з голоду гине! Таким трупам, як ми, та нащо нам? Торби най пошиє, та підемо просючи межи люди у то місто, що Миколаєва могила у нім буде. Притулив лице до шибки, та й сльози по вікні спливали.