Княжий суд

Невеселий вернувся князь Володимирко в Галич із походу. - Надокучила вже мені оця війна! - казав він синові Ярославові, - ох, як надокучила! - А то, батечку, не треба було починати її! - відповів на це княженко Ярослав. - Ба, не починати! Легко то сказати: не починати. Тож знаєш, що на похиле дерево й кози скачуть! - на це князь і, махнувши рукою, додав: - Та лишімо це!.. В цій хвилині сповістили князя, що люди прийшли на суд і ждуть. - Чи багато істців? - спитав князь Володимирко. - Ні, всього три - відповів тивун. - Ну, то чей швидко справимося - сказав на це князь. Княженко Ярослав хотів відійти і поклонився батькові, одначе князь Володимирко поклав синові руку на плече та сказав: - Ні, ходи, сину, в судню! Треба ж тобі привчатися, як судити. І Ярослав слухняно пішов за батьком. В судній кімнаті було більше людей, бо крім істців були позвані, послухи та видоки. Як князь увійшов, усі, що були в судній, поклонилися йому низько. Князь відклонився й подався ступенями на княжий стілець. Нижче князя засів судній дяк, а біля нього два тивуни. Княженко Ярослав сів збоку. - Хто істці? - спитав князь дяка.