В хаті Штурми

Наддніпрянське вкрилось, як і інші села, густими осінніми туманами. Хати, здається, мов п'явки, вп'ялися в мокру землю і стоять такі зажурені-зажурені та дощем-негодою побиті... Січе осіння мряка, оббиває вітер необставлені хати - хазяйство сільської голоти, бо... - Гнила зима впала цього року - то підмерзає, то розтає... Не вспіла промайнуть покрова, як забіліло поле. - О, даються взнаки такі зими голоті: захарчує картопля - світу не радий! - А втім, злидні... Тільки-но ви до хати, як напівгола дітвора шарахнулась на піч, і з-за комина на вас визирають злякані бліді обличчя дітей. - А бліді, мабуть, не од сала? В хаті Штурми, крім буряків, картоплі та капусти, немає нічого. Бідний. Далі ваше око впало з печі на піл - просто спустилось вмісті з білявенькою дівчинкою, котра видавлює з вікна воду. На полу, під жердкою, стоїть ковганка: в неї стікає дощова вода з стелі. Так помалу, тихо: кап-кап-кап. Напільне вікно вихилилось луткою надвір, і вода так і плющить, і плющить. У вікнах онучі - шибки побиті. А діти лічать краплинки - веселі, сміються: горе не поклало ще на їхні молоді душі печаті суму, журби.