Дві Іванки

У глибоких печерах, зарослих колючим глодом і густими тернами, з прадавніх часів живе в Карпатських горах добрий - як каже переказ - і могутній гірський дух. Гуцули та підкарпатці звичайно звуть його так: "Той, що в скелі сидить". А я вам зраджу[1], що цей карпатський дух-чарівник має наймення Нямеш. Отож одного ранку надумався Нямеш вилетіти зі своєї скелі та походити по землі, бо давно вже він зблизька не бачив, як у його околицях люди живуть. Взяв він на себе подобу вбогого підкарпатця, навісив на рамено кілька десятків хапок[2] на миші й пішов собі з гір у долину. Було те ні довго, ні коротко, як прийшов він до одного красного замку під стрімкою горою над блискучою річкою, що пливла по красних світло-зелених луках. Постукав він у ворота раз, постукав за якусь хвильку вдруге, а як ніхто на його клепання[3] не вийшов, то відчинив хвіртку та й вступив у подвір'я. З подвір'я перейшов до саду, що оточував великий замок, і тут стрінув гарну панночку - замкового пана доньку. Вклонився їй низенько й гречно промовив: - Милостива панночко! Пожалійте вбогого подорожнього. Купіть у мене якусь мишолапку[4] та дайте шматочок хлібця, бо я зучора ще нічого й на зубі не мав. А панночка як не почервоніє, як не закрутить очима, як не затупотить ногами та в крик, немов її хтось під ніготь штрикнув: - Геть звідси, волоцюго! Мало вас тут волочиться - жебрачви!.. Ось як свисну на своїх псів, то вони тебе злапають ліпше, як твої лапки на миші... Геть - і не оглядайся!..