Над усіх ненормальні

Давно вже я не був у Харкові. Як виперли мене вкупі з 9/10 усіх товаришів студентів з університету та ще й примусили нас оттоді декілька тижнів у тюрмі посидіти, а нарешті ще й попровадили нас по домівках, як волоцюг яких, "етапним порядком", то я був і збожеволів тоді. Еге. Як заліз був після того я, ображений і фізично, і морально, пригнічений і тілом, і душею, до себе на хутір, та й засів там; так засів, що аж нікуди ані ногою, аж заснндів було я там собі. Але час минув, і хворість моя почала проходити. Нарешті ж забажалося мені живих людей побачити, почути живе слово, дізнатися від них, чи не діється часом на світі чого нового, та ще, може, цікавого. Як бачите, живу іскру всередині у мене ті гасителі всього красного на світі пригасили було на який час, нехай і на довгий, але зовсім вони її не мали змоги загасити, і вона знов розжеврілася та й потягла отто мене межи люди Через те я ось і знов у Харкові. Прибув я сюди - і точнісінько, наче був я отто на тому світі, а отеє взяв та й виліз на сей знову. Чудний мені Харків зовсім здався з своїм тим невпинним грюкотанням, шумом та метушнею. Так я одвик від того життя великого міста. По первині то аж голова у мене закрутилася, аж учадів я від того великого чаду, що стелиться понад землею від великого огнища тієї нашої культури; не чиста, дуже не чиста-таки, мабуть, вона, далеко не така гарна, якою слід би було їй бути згідно з цивілізацією часу, то й чадить, бач. Ну, та дарма!