Пйотр Лямпрехт (1983, Вроцлав) – польський духівник, авґустіанин, поет. Автор п’яти книжок, з них одна – художнє опрацювання родинного спадку Лямпрехтів із Віленщини. Мешкає в Кракові.

Юрій Завадський (1981, Тернопіль) – український поет, перекладач, видавець. Видав більше десяти книжок, серед них поетичні збірки та літературознавчі праці. Мешкає в Тернополі.

Юрій: Тож питання: чим є поезія? Чого вчить? Чи це щось відмінне від решти текстів?

Пйотр: Мені близький захват Тимотеуша Карповіча і така неоцінена його докторська дисертація про Лесьмяна. Скажу по-своєму, хай навіть просто, але Лесьмян, будуючи, творячи свій світ, творив так звану «неможливу поезію». Це мені близьке. Неможлива поезія, яка спрямована до чого, назвімо це джерелом, до того лоґосу, до якогось початку. Не смію використати це слово, але, може, навіть прагне розуміння. Це така наївна віра, що існує якесь джерело, до якого прагне особа, яка пише, на рівні метафізики, трансценденції. Хоча тут потрібно бути обережним із цими небезпечними словами, які вимагають багато пояснень щодо того, як ми їх розуміємо. Адже тут можемо торкнутися метафізики Віткевича. Тут йдеться про прагнення до якоїсь первинності, і таким парадоксальним чином — до самої мови, хоча, з іншого боку, я усвідомлюю, що на щодень ми не послуговуємося мовою метафори, вишуканої метафори. Це важкі питання. Естетика, переживання через мову, через досвід вірша, естетика, переживання метафори, яке провадить до катарсису, побіжно кажучи, виймає мене з наративу щоденності, який мене сам по собі втомлює, приземлює. Хоча, з іншого боку, приземлене слово в поезії дуже важливе, це той конкрет, осяжність речі, яка дуже важлива.