З погляду практичної політології всі держави світу поділяються на три типи: 1) хороші; 2) погані; 3) Україна. І що цікаво: хай би якою була різниця між хорошими та поганими, вони мають бодай ту спільну рису, що і перші, і другі все-таки є державами. Тим часом Україна – це взагалі не держава. Або, точніше, це перевернута з ніг на голову антидержава. Ця наша унікальна перевернутість виявляє себе на яких завгодно рівнях, але я зупинюся лише на культурі. Щоправда, у широкому значенні цього слова – настільки широкому, що воно охопить і політику. Звичайно, у жодній країні культура не становить абсолютного моноліту і, наприклад, крім домінантного ядра, складається з великої кількості субкультур – різних там гіпі, панків, емо, скінхедів, растаманів тощо. Але при цьому роль загального фундаменту суспільного життя в нормальних країнах відіграє саме домінантна культура. Власне тому ці країни і є нормальними: домінантна культура формує в них систему етичних та естетичних цінностей, уявлень про добро і зло, прекрасне і потворне, задає моделі мислення і поведінки, тоді як субкультури займають свої альтернативні ніші і – хоч існують за іншими внутрішніми законами – не надто заважають решті громадян...