На поклик мовчання

XIV століття. Імперія Малі, колись багата та сповнена пісень, наближається до занепаду. Вона гине не від зовнішнього ворога, а зсередини — через жадобу, забуття й втрату сенсу. Багатство більше не є мостом між людьми, а перетворюється на мур. Мечеті повняться тілом, та не духом. Закони більше не творять премудрі, а лише розважливі шкурники.

У самому серці держави — у палаці манси Сулеймана — клекоче зрада. Під натиском родових союзів володар змушений відцуратися свого улюбленця: аль-барид, царський гінець і втаємничений слуга, стає вигнанцем не за провину, а за батьківське коріння та зв'язки матері з заколотниками.

Той, що служив мовчки й вірно, стає свідком не лише придворних ігрищ, а й глибшої погибелі: як люд, зрікшися мрії, потім совісті, зрештою зрікається самого себе. Як душі кам'яніють і стають руїною, повною дзеркал, що не відбивають обличчя, лише втрати. Як спомини гнітять дужче, ніж сподівання.