Першокласні історії. Оповідання
Автор: Воскресенська Ніна
Немає в наявності
Зареєструйтесь або увійдіть, щоб додавати книги до списків
Зареєструйтесь або увійдіть, щоб отримувати сповіщення про наявність
Зареєструйтесь або увійдіть, щоб вести читацький щоденник
Кількість сторінок96
Мова
Н А В І Щ О В Ч И Т И С Я ?
Познайомтеся, друзі, це - Сергійко. Він хлопчина хоч куди: і веселий, і спритний, уміє кататися на роликах, велосипеді, класно грає у футбол. А вилізти на дерево для нього все одно, що за вухом почухати. Ось тільки до школи йти не хоче.
- Не розумію, - дивувався хлопчик, - навіщо діти туди ходять? Хіба без школи не можна навчитися того, що треба? Ось, наприклад, він, Сергійко, всю дитячу науку й самотужки може опанувати. Взяти хоча б таку необхідну для життя справу, як уміння кататися на велосипеді. Хіба в школі цього навчають? Чи, може, там тренуються пускати “жабки”, кидаючи камінці у воду? Ні.
Про уроки, на яких би розповідали, як ліпити пиріжки з грязюки і навіть, найпростіше, будувати міста з мокрого піску, Сергійко теж жодного разу не чув. А без цих умінь сучасній дитині й кроку не ступити! Сергійко їх добре засвоїв. Так добре, що мама лише руки до неба зводила й час від часу казала: “Сергійку, коли ти вже до школи підеш? Може, там тебе розуму навчать!?”- Нема чого мені у школі робити... - бурчав Сергійко й мерщій біг на вулицю.
І хоч як йому мама пояснювала, що знання - це сила, але Сергійко своєї - не піду, та й годі. Про яку силу мама говорить? Справжня сила - це коли 10-кілограмову гирю однією рукою піднімають, мов пір'їнку! А ті закарлючки, що їх називають літерами та цифрами - просто дурниця!
Але мама не відставала: день у день нагадувала синові, що уже час до школи записатися. Он уже півліта пробайдикували! Та й Сергійкові пальця в рот не клади. Він завжди знаходив якусь відмовку. То скаржився, що погано почувається, то з друзями домовився на спортивному майданчику погратися. Ви ж знаєте, якщо чогось дуже не хочеться, то причина завжди знайдеться.
Хтозна, як би склалася подальша хлопчикова доля, але одного разу трапилася з ним дивовижна пригода.
Якось гуляв Сергійко у дворі та під бузковим кущем знайшов потерту коробку сірників.
- Дивні якісь, - сказав хлопець, роздивляючись великі сріблясті шапочки сірників. - Раніше я таких не бачив. Запалю одного, поки ніхто не надійшов.
Він добре пам'ятав мамині настанови, що бавитися з сірниками не можна. “Але то зі звичайними сірниками, - подумав Сергійко. - А ці якісь чудернацькі!” І почав терти сірником об коробку. Бо вмовити себе зробити те, що хочеться, навіть легше, ніж здихатися неприємної справи.
- Ш-ш-ш, - зашипів сірник.
“Зараз як спалахне!” - зрадів Сергійко. Він полюбляв феєрверки й сподівався, що йому до рук потрапив один із них. Хоча мама й попереджала, що такі забавки до добра не доводять, але хіба проти такої спокуси можна встояти?
Яким же було здивування хлопчика, коли полум'я так і не з'явилося!.. Замість нього просто навпроти обличчя хлопчика утворилася велика сиза хмара.
- Тю, - тільки й устиг вимовити Сергійко. - Вони навіть горіти не хочуть...
Аж раптом з жахом помітив, що у хмари стали вирізнятися спочатку ніс, потім очі, рот та вуха.
Аж раптом з жахом помітив, що у хмари стали вирізнятися спочатку ніс, потім очі, рот та вуха.
- А-а! - закричав хлопчик, відкидаючи злощасні сірники якомога далі.
Він заплющив очі. Мабуть, накоїв лиха. Недарма ж мама застерігала його щодо сірників. Не послухав! І ось тепер маєш!
Тим часом хмара розтулила рота і сказала:
- Слухаю тебе, мій повелителю. Чого бажаєш?
Сергійко від здивування аж очі розплющив.
- Ти хто? - спитав.
- Я - сірниковий джин. Ти викликав мене, і відтепер я виконуватиму всі твої бажання. Наказуй, повелителю!
Сергійко протер очі. Може, йому це ввижається? Але хмара не зникла.
Вона продовжувала усміхатися, віддано дивлячись хлопчикові в очі.
- Наказуй, повелителю! - повторила вона.
Ось тоді Сергійко й зрозумів, що трапилося щось надзвичайне. Він не тямив себе від радощів. Оце пощастило! Справжній джин! Як у казці... “Хлопці у дворі не повірять!” - подумав Сергійко. Хоча ще варто перевірити, що воно за джин такий! Може, він нічого не вміє робити, а тільки вихваляється!?
Сергійко почухав потилицю: що б таке загадати для початку? І раптом згадав: школа!
- Зроби так, щоб мені не треба було ходити до школи! - вигукнув він.
- Слухаюся, мій повелителю, - хитро всміхнувся джин.
Тієї ж миті довкола Сергійка все почало збільшуватись: будинки, дерева, квіти... За хвилину хлопчик опинився серед таких непролазних хащів, що аж злякався. Невже джин відправив його у тропічний ліс? Він десь чув, що там є такі місця, де немає шкіл, а люди живуть у хижках посеред лісу. Але ж там немає ні роликів, ні велосипедів, ні футболу!
Сергійко хотів закричати джину: “Що ти накоїв?”, але раптом побачив величезну мураху, що сунула просто на нього. Він хотів було втекти, та натомість вчепився в комаху, яку несла мураха, і побіг слідом за нею.
- Що я роблю? - здивувався хлопчик. - Я зовсім не хочу бігти за цією мурахою, але руки й ноги мене не слухаються.
Він ненароком глянув на свої долоні й закляк від несподіванки. Це були не руки, а мурашині лапи! Джин перетворив його на звичайну робочу мураху!
- Але ж це зовсім не те, чого я хотів! - мало не плакав хлопчик. - Дурний джин!
Але що зроблено, те зроблено. Цілісінький день Сергійкові довелося тягати вантажі - то стебла трави, то залишки їжі. Мимохідь він бачив, як інші мурахи охороняли мурашник, будували нові ходи, доглядали малечу. Робили вони все вміло та вправно, хоча ніде не навчалися. І Сергійко теж. Але чомусь це його зовсім не тішило.
- Невже отак все життя і пробігаю? - засумував хлопчик. - А я мріяв стати лікарем. Веритинаром... Ну, тим, що лікує тварин. А став мурахою... - І він гірко заплакав.
Сльози покотилися з його очей великими горошинами.
- Ти хто? - раптом запитала в нього інша мураха.
Сергійко ще раніше помітив, що вона вже деякий час за ним спостерігала.
- Я - Сергій. А ти?
- Мене звати Владик. Це сірниковий джин мене на мураху перетворив.
А нещодавно я був звичайним хлопчиком.
- Отакої! - зрадів Сергійко. - Невже ти теж вчитися не хотів?
Владик кивнув:
- Від самісінького ранку з мурахами бігаю. Ох і втомився!
- Це все клятий джин! - посварився на когось Сергійко. - Він у всьому винен!
- Я на джина не ображаюся, - сказав Владик. - Правду кажуть, що поки сам не побачиш - не повіриш. Я думав, що в житті можна обійтися без навчання, а тепер бачу - ні! Добре навчатимешся - і зможеш стати ким завгодно. Хоч космонавтом! А інакше бігатимеш по світу звичайною мурахою. Вони ж від народження вміють харчі здобувати, мурашники будувати. Але ж для людини цього замало!
- Твоя правда, - почухав потилицю Сергійко. - Давай пошукаємо коробку з сірниками. Може, вдасться знову джина викликати.
- Давай, - погодився Владик.
Почали нишпорити у траві. Хоча трава для них тепер була, як ліс. На щастя, коробка лежала неподалік. Але вона була такою здоровезною, що хлопці не знали, з якого боку до неї взятися.
Сергійко виліз на неї й огледів з усіх боків. Ура! Під час падіння коробка трохи привідкрилася. Онде видніються сріблясті голівки сірників. Але як їх дістати?
- Будемо штовхати, поки середина не висунеться, - рішуче сказав Сергійко.
Владик мовчки кивнув. Хлопці взялися до діла. Вони впиралися усіма лапами й штовхали коробку з усієї сили. Середина висунулась на кілька міліметрів.
- Як важко бути мурахою! - стогнали хлопці, але справи не полишали.
Щілина ширшала й ширшала, аж поки не стала такою, що крізь неї можна було витягнути сірника. І хоча Владик і Сергійко колись чули, що мураха може піднімати вантаж значно більший за вагу власного тіла, проте тоді йшлося про якогось іншого мураху, а зараз - про них особисто. Комусь би розповісти, скільки їм довелося поморочитися біля одного-єдиного сірника, не повірили б.
- Ох, втомився, - утер піт Владик. - Це ж треба, ми удвох упріли біля однісінького сірника.
- А його ж іще запалити треба, - замислився Сергійко.
Для мурах то була справа нелегка. Думали вони думали, як їм бути, і нарешті придумали.
- Уявімо собі, - сказав Владик, - що ми на лицарському турнірі. Сірник - наш спис, а коробка - супротивник. Добре розженемося… чирк… А тоді лише бажання загадуй!
Знову хлопці взялися до діла. Схопили сірника і щодуху помчали до коробки. Тільки вітер засвистів у їхніх вухах. Здивовані комахи розлітались геть, звільняючи хлопцям-мурахам дорогу.
З криком “Уперед!” вони клусом помчали до коробки й зупинилися лише тоді, коли сірник увіткнувся у стебло трави. З розгону Владик перелетів через Сергійка й, мабуть, опинився б казна-де, проте встиг міцно вчепитися в сірника.
- Промазали! - сердито сплюнув Сергійко.
Він зачекав, поки Владик підведеться. Хлопці знову вхопилися за сірник. Треба було починати все спочатку, але бігти вже у зворотному напрямку.
- Уперед! Назад! - Сірникова коробка вабила їх до себе, як журавлів небо...
Хлопці не могли пригадати, скільки разів бігали туди-сюди, і коли вже зовсім втратили надію, раптом почули добре знайоме:
- Чирк... Ш-ш-ш...
Знесилені друзі попадали на землю.
- Що накажеш, повелителю? - почулося десь згори. - Ой, вибачте, я не помітив, що вас двоє...
- Ура! Вийшло! - закричали вони разом. - Джине, зроби нас знову людьми.
- Слухаюся, повелителі!
Тієї ж миті все навколо почало зменшуватися. За хвилину хлопці стояли на стежці біля будинку.
- То ти той Владик, що позавчора засунув мені жабеня в кишеню? - спитав Сергійко, ховаючи коробку з сірниками.
- Так. А ти той Сергій, що минулого тижня забив гол у власні ворота?
- Атож.
- Будемо дружити, - Владик простягнув Сергійкові руку.
- Згода, - відповів Сергійко. - Ходімо завтра разом до школи записуватись.
- Я не проти, - відповів Владик.
І хлопці побігли додому. Кожен з них просто з порога випалив:
- Мамо, я хочу вчитися! Відведи мене до школи!
Мами, звичайно, трохи здивувались, але дуже зраділи таким змінам. “Дорослішають діти, розумнішають”, - подумали вони. І це була щира правда, хоча ні Владик, ні Сергійко жодним словом не обмовились про свою пригоду. Бо вони нарешті зрозуміли, що без навчання можна бути лише мурахою або іншою кузькою. А хто собі такого побажає?
Коментарі
Немає коментарів. Будьте першим, хто залишить коментар!