Повоєнні десятиліття - період справжнього вибуху для азійського кіно.
У Японії з'явилися фільми, які назавжди увійшли в історію світового кінематографу: "Сім самураїв" Куросави Акіри й "Токійська історія" Одзу Ясуджіро. Ці роботи відкрили Японію світу й дали відчуття, що кіно може бути не тільки розвагою, а й глибокою філософською розмовою.
У Кореї цей час позначений "золотим віком" 1950–60-х, коли Кім Кійон зняв "Служницю" - фільм, який і сьогодні називають одним із найсильніших у корейському кінематографі. Тоді ж працювали Шін Санок та Ю Хьонмок, що під цензурою творили драми про соціальні травми й втрати.
У Китаї з кінця 1940-х років кінематограф піддається жорсткій цензурі з боку комуністичної партії. На зламі 1980-х з'являється "п'яте покоління" режисерів - Джан Їмов ("Червоний ґаолян") і Чень Кайґе ("Прощавай, моя наложнице"), які вперше представили китайське кіно на фестивалях Європи й зробили його частиною глобальної культурної розмови. Саме це покоління йде на ризик - створює авторське кіно, яке схвалюється світом, проте часто критикується самим Китаєм.
У цей час Гонконг переживав власний "золотий вік": Брюс Лі, Джекі Чан, а згодом Джон Ву заклали підвалини жанрового кіно, яке вплинуло навіть на Голлівуд. Водночас з'явилися перші картини Вона Карвая, що додали в гонконзьке кіно поетичності й нової чуттєвості.
Тож 1950–1990-ті роки стали часом, коли азійський кінематограф уперше заявив про себе як рівний партнер Заходу, подарував світу класичні шедеври й заклав основу для наступних поколінь.
Коментарі
Немає коментарів. Будьте першим, хто залишить коментар!