Гірко усвідомлювати, як мало ми знаємо себе. Яку примітивну роль відводимо собі в житті. Теліпаємося між небом і землею, переймаємося марнотою, дрібним занепокоєнням через задоволення своїх потреб, будуємо кар'єру, здобуваємо кошти на життя, з'ясовуємо, хто сильніший, значущіший, важливіший... Все «зайве» відрізали, викинули як неважливе – залишили вузьке віконце перед очима, обмежили свій світ, збідніли Душею, загрузли в раціональності, практичності. Озброюємося, підвищуємо кваліфікацію...

Ніжність почуттів і високі поривання Душі нарекли «романтикою»: не бачимо – отже, не існує. І дітей «начиняємо» цим сурогатом, фастфудом.

Якби хоч їжею, було б не так страшно! Фастфуд духовних цінностей ще небезпечніший. Що залишиться нашим дітям? Який міф про життя буде їх вести? Де вони знайдуть своє світло Душі?

Що їх чекає в кінці шляху, якщо всі їхні потреби будуть задоволені, якщо вони вичерпають бажання знати, володіти, впливати?!

У наших родах багато поламаних доль, запечатаного болю, непрожитих почуттів. Перерваний потік любові та віри, загубленої заради безпеки, комфорту та й просто виживання, без голоду і в теплі. Це дісталося багатьом із нас у «спадок», закладено в нашій генетичній пам'яті. Темне місце душі, де перерваний, втрачений зв'язок із Творцем – залишилися тільки власні сили та суворе обличчя життя. Недолюблені, недогодовані, пристосовані, часто голодом і страхом гнані у виборі стратегій для виживання.

У ці приховані історії ми не бажаємо заглядати. Більше згадуємо радісні та щасливі моменти, в яких потік Роду немов оживає і дає нам силу, ніжність і радість поєднання. Але темні «печатки» секретних історій, старих поламок, викривлень теж вимагають уваги, адже вони продовжують жити в нас, через нас, навколо нас. Із нами чомусь трапляються ситуації напруги, конфузи, руйнування і розчарування, одні й ті самі труднощі. Ми самі – ці контейнери з інформацією. Заархівовані файли досвіду життя – не тільки нашого, а й тих, хто був до нас...

Усе – енергія. Ці родові «мінуси» чекають перетворення і вивільнення. Чим більша їх кількість перетворюється на плюси, тим ширша у нас свідомість і більше відповідальності, глибше проникнення світла в наше життя.

Виправляти рани, порубцьовані часом, необхідно нам. Більше нікому.

Зараз ми – на вершині втілення у потоці свого Роду. Зцілити, долюбити, наповнити світлом Творця – це завдання неможливо передоручити комусь.

Це наша головна внутрішня робота, борг перед тими, хто був до нас, і нашими дітьми.