Над сторожкою тишею санаторійного закутка метнувся молодий голос і - пропав. Але дзвінкий відголосок, затихаючи за дальніми осоками, ще довго стояв над рікою. - Ма-а-айо! На зоні конав ніжний присмерк. Вечір стояв стрункий, прозорий і легкий, мов трусиковий пух. Крізь гущавину кучерявих дерев линула тиховійна жура. Стояло глибоке літо. Над верандою жевріла голубоока суєта вечірнього неба, а з безодні виринав молодик: неясні лінії і мідний німий хребет. На Гралтайських Межах ледве чутно кричав санаторійний і дурень. І тоді ж із-за пишної яблуні вийшов ординатор і пішов по доріжці - суворий, у білому халаті, пенсне в землю. Він провіряв останню лежанку. На другому краю санаторійної зони суєтилась сестра з термометром. Потім сестра пішла березовий куток, підійшла до порожніх койок і сказала: - Ах, Боже мій! І сьогодні шоста палата? Де ж Майя?… Де ж, нарешті, анарх?… А-ах, Боже мій! Але їй ніхто не відповів. Тільки легенький вітер шамотів у дикому малиннику й виганяв на трави табунці зелених хвиль.