Творча спадщина Василя Стефаника має велике пізнавальне, ідейно-естетичне й історико-літературне значення. Він був новатором у літературі, творцем і неперевершеним майстром дуже стислої, драматичної за змістом і глибоко ліричної за звучанням соціально-психологічної новели. Стефаник започаткував в українській літературі експресіонізм, цей стиль передбачає зображення внутрішнього через зовнішнє, зацікавлення глибинними психологічними процесами. Черпаючи тематичний матеріал з добре знаного йому села, Стефаник не бачив суті своєї творчості в описах селянського побуту чи порушенні соціальних питань. Для нього головним в показі "мужицької розпуки" були не побутові й не політичні, а універсальні аспекти людського життя. Початком другого періоду творчості Стефаника можна вважати новелу "Діточа пригода" (написана восени 1916 р., а опублікована на початку 1917 р.). 1916 року Стефаник пише новелу "Марія", яку присвячує пам'яті Франка.