Сава Чалий - яскрава, проте внутрішньо суперечлива особистість. Він - зрадник мимоволі, показаний на тій межі компромісу, за якою, власне, й починається відступництво. Особливо цікавим є психологічне змалювання стосунків головного героя з шляхтичем Шмигельським - найзагадковішою постаттю у творі. Його логіка поведінки нелегко піддається раціональним поясненням. Хоча спочатку все виглядає так, ніби Шмигельський просто виконує наказ польського коронного гетьмана будь-що переманити Саву Чалого. Він пристає до гайдамаків і по'єзуїтськтонко починає грати на слабинках Сави. По-перше, Чалий на диво довірливий, легковірний. По-друге, його підточують постійні сумніви. Він остерігається, як би не сплюндрувати край, не обернути його на руїну. Гайдамаччина, уважає він, може перетворитися на розбійництво, тому йому більше до душі "бой чесний", відкритий, а не "партизанство". По-третє, Шмигельський грає й на симпатіях Чалого до панянки Зосі (хоча той і робить зусилля "задавити своє кохання", щоб воно не стало на перешкоді головній меті - повстанню). По-четверте, хитрий шляхтич швидко помічає "тріщини" в стосунках Сави та його побратима Гната Голого. Голий кличе до негайної помсти шляхті: "Пора і нам почать зненацька нападать, і різать, і палить напасників", Чалий же очікує підмоги із Січі, щоб, зібравши козаків, піти на суперника війною. Він весь час зволікає, вагається. І саме в такий момент нерішучості й вагань Саві доставляють лист від кошового Січі, яким той начебто велить йому повернутися на Запорожжя. Насправді ж лист підробив не хто інший, як Шмигельський!