Перша частина автобіографічної книжки відомої французької письменниці угорського походження Крістін Арноті "Мені п'ятнадцять років, і я не хочу помирати" присвячена облозі Будапешта під час ІІ Світової війни. В ній авторка розповідає про життя мешканців будинку, розташованого на березі Дунаю, що під час кривавих боїв за місто між совєтськими та німецько-фашистськими військами протягом двох місяців ховались у підвалі свого будинку. Це враження очевидиці: дівчинки-підлітка, чиє дорослішання відбулося під артилерійськими обстрілами та нещадними бомбардуваннями її рідного міста. Другу частину книжки - "Не таке-то воно легке, життя" - присвячено історії родини головної героїні, що емігрувала від радянського терору спершу у Задунайський край, де у них був дачний будиночок, а відтак в Австрію. Крістіні - талановитій, освіченій дівчині зі шляхетної родини - вдається умовити батьків дозволити їй поїхати у Францію, де вона сподівається стати відомою письменницею. Проте, як виявилось, знайти їй своє місце у французькому суспільстві було дуже непросто: доводиться заробляти на життя нянею та хатньою працівницею. Попри всі негаразди героїня Крістін Арноті таки втілила в життя мрію своєї юності: її роман взявся видати книгою французький видавець. Інша її мрія – народити дитину – також здійснилася. Жахіття, пережиті мешканцями Будапешта й описані в книжці Крістін Арноті, суголосні з тими, які пережили і все ще переживають українці, що стали жертвами масштабної агресії з боку путінської росії.