Осінь для ангела

Євген Пашковський є сьогодні безперечно одним із найсильніших українських прозаїків, що може здатися парадоксальним, адже минуло вже майже двадцять років, відколи він відійшов від художньої літератури в строгому значенні цього слова, присвятивши себе духовним справам. Глибина пошуків людського, гідна Сартра з Камю, тягучість моменту і плинність художнього світу, не згірш як у Фолкнера, густина мови, якій, мабуть, позаздрив би й сам Джеймс Джойс. Але заразом Євген Пашковський дуже традиційний письменник, занурений у світ українського буття, тож помітити ці перегуки спершу не так просто. Проза Пашковського не з тих, які легко піддаються читачеві. Його мова щільна, немов ґрунт під ногами його героїв, але заразом плинна й нестабільна, вона засмоктує й пручається водночас, несучи читача, ніби нестримна річка, нескінченними завихреними лабіринтами внутрішнього монологу оповідача й не залишаючи безпечного місця, щоб перевести подих.