Вітер змін

- Ну, сідай, Кіро Макарівно Яворська, - повільно розтягує слова. - Де моя валіза?

- Звідки мені знати? - відповідаю неохоче. Якщо він сподівається мене розколоти, то марно старається.

- А мені здається, що вона у тебе.

- Тобі здається, - розтягую усмішку.

- Впевнений, що речі у валізі, яка стоїть в моєму номері, твої, - демонстративно блукає по мені поглядом.

- Хм-м, - тільки й можу видати.

- І щоденник… Можна почитати?

- Чужі щоденники читають тільки нахаби, які наступають на людей і навіть не перепрошують, - моє залізне терпіння вичерпується.

- То це я мав перепросити? - дивується так, наче я тільки що Америку відкрила. - Серйозно? - аж привстає зі свого місця. Оце психоване!

- Ну не я ж, - знизую плечима.

- Схоже, наше партнерство закінчилося не розпочавшись.

- Я теж так думаю