Травам не можна помирати

Київ 1970-х років… Уже й Сталіна немає, та українська нація вкотре на межі свого існування. Насамперед мовного, а "мова - це домівка буття". Перед нами постають долі "отруєних" радянським режимом людей: тих, хто пристосовується, пише оди вождям, співпрацює з кагебістами і не хоче "жертвувати граминкою свого спокою та відром олів'є". Очима дуже різних героїв роману бачимо Україну, у якій не можна бути українцем: або співпраця, або діагноз і психлікарня. Методи й практики, до яких вдавався радянський режим, нищачи людську особистість, напрочуд різноманітні. Але й на тлі усього цього проростає паросток кохання. Бо ж "трави мусять проростати навіть крізь асфальт".