Із темного передпокою

Уранці Ян спустив ноги з тапчана і, ліниво позіхаючи, обвів очима напівтемний передпокій заводської контори — хтось, здається, стукав знадвору? Увійшла його жінка Клімця. Принесла з посьолка їжу та мішка. Тільки зараз Ян згадав, що сьогодні субота й що він уже два тижні, як не був у посьолку. Клімця прийшла з мішком — отже, сьогодні треба нести додому вугілля. Ян скривився, пошкрябав щоку й буркнув: — Сідай. Кожного разу, коли треба було йому крадькома переносити додому вугілля, Ян почував себе трохи ніяково. Іноді пробував відмовлятися (можуть, мовляв, піймати), але Клімця завжди упевнено говорила: — Та що ти, старий?.. Наче тобі вперше?.. Пронесеш якось... Чи, може, жалко, завод збідніє? — і похнюпившись тихо додавала: — Треба ж... Ян знав, що треба, бо вугіллям не страшно розводити апарата — диму нема,— та й питво виходить чистіше й без "душка".