Із темного передпокою

Уранці Ян спустив ноги з тапчана і, ліниво позіхаючи, обвів очима напівтемний передпокій заводської контори - хтось, здається, стукав знадвору? Увійшла його жінка Клімця. Принесла з посьолка їжу та мішка. Тільки зараз Ян згадав, що сьогодні субота й що він уже два тижні, як не був у посьолку. Клімця прийшла з мішком - отже, сьогодні треба нести додому вугілля. Ян скривився, пошкрябав щоку й буркнув: - Сідай. Кожного разу, коли треба було йому крадькома переносити додому вугілля, Ян почував себе трохи ніяково. Іноді пробував відмовлятися (можуть, мовляв, піймати), але Клімця завжди упевнено говорила: - Та що ти, старий?.. Наче тобі вперше?.. Пронесеш якось... Чи, може, жалко, завод збідніє? - і похнюпившись тихо додавала: - Треба ж... Ян знав, що треба, бо вугіллям не страшно розводити апарата - диму нема,- та й питво виходить чистіше й без "душка".