Все літо наче ніч одна. 100 оповідань. Том другий : у 2-х кн. Кн.1

До книги увійшли 50 відібраних самим автором оповідань. Українською мовою абсолютна більшість з-поміж них друкується вперше. Значний інтерес для любителів фантастики становитимуть передмова Рея Бредбері, у якій він розповідає про причини "появи" того чи іншого твору, а також ґрунтовні примітки та "паспорти" кожного оповідання.

Придбайте комплект книг зі знижкою 20%!

Вступ

Важко повірити, що за життя я написав стільки творів. 

З іншого ж боку, я не раз замислююся: що інші письменники роб­лять зі своїм часом?

Письмо для мене подібне диханню. Я не планую його, я просто це роблю. Усі історії, зібрані тут у книжці, заволодівали мною в найдивніші моменти, штовхали до друкарської машинки і змушували перенес­ти їх на папір, доки вони не встигли розтанути.

Гарний приклад тому - "Банші". Коли я в Ірландії працював на Джона Г'юстона - готував сценарій для екранізації "Мобі Діка" - ми провели багато часу біля каміна, цмулячи ірландський віскі, до якого я був байдужий і пив лише тому, що Г'юстон його полюбляв. Так він періодично замовкав, переставав пити, заплющував очі й прислухався до стогонів вітру на вулиці. Тоді раптово витріщався, тицяв у мене пальцем і кричав, що то банші в ірландській негоді, і краще б я збігав і глянув, чи то справді так, і притягнув їх у будинок.

Він так часто намагався мене налякати, що це відклалося мені в пам'яті, тож повернувшись додому в Америку, я врешті написав оповідання у відповідь на його фіглярство.

"Конвектор Тойнбі" став реакцією на зливи розпачу, які так часто ллються із заголовків газет та телерепортажів, на почуття невідворотності фатуму у суспільстві, що знову й знову долає будь-які обставини, проте не може озирнутися й поглянути, звідки прийшло і чого врешті досягло.

Одного дня, захлинаючись від таких почуттів, я вирішив щось із цим зробити, тож уклав свої думки в уста персонажа.

"Лорел і Гарді: історія кохання" народилася в часи мого палкого захоплення цим дивовижним дуетом.

Багато років тому прибувши до Ірландії, я розгорнув сторінки "Айріш Таймс" і прочитав коротеньку рекламку:

СЬОГОДНІ
І ЛИШЕ ЄДИНИЙ РАЗ!
БЛАГОДІЙНИЙ ВИСТУП ДЛЯ ІРЛАНДСЬКИХ СИРІТ
ЛОРЕЛ ТА ГАРДІ
ВЛАСНИМИ ПЕРСОНАМИ!

Я побіг до театру, де мені вкрай пощастило придбати останній квиток, та ще й по центру переднього ряду! Коли піднялися куліси, ці шановані чоловіки виконали найкращі сцени зі своїх чудових фільмів. По щоках у мене від радощів та здивування котилися сльози.

Повернувшись додому та роздумуючи про усе це, я пригадав випадок, коли друг провів мене сходами, якими Лорел і Гарді тягли на гору піаніно, що потім почало з'їжджати вниз, переслідуючи героїв. Моя історія мала стати продовженням.

"Пішохід" став предтечею роману "451° за Фаренгейтом". 55 років тому я вечеряв із другом, а потім ми вирішили прогулятися бульваром Вілшир. За якусь мить нас зупинила поліцейська машина. Правоохоронець запитав, чим ми займаємося, на що я відказав: "Переставляємо ноги одну за одною". Це виявилося неправильною відповіддю. Поліцейський глянув на мене підозріло: хай там як, тротуари були порожні, ніхто в усьому Лос-Анджелесі по них не ходив.

Я пішов додому, украй роздратований тим, що зупинили мене просто за прогулянку - звичайну людську діяльність - і написав оповідання про пішохода у майбутньому, якого арештують та судять лише за це.

За кілька місяців я відправив цього пішохода на нічну прогулянку, завернув його за ріг, де він зустрів молоду дівчину на ім'я Кларіс Мак­лелен. За дев'ять днів народився "451° за Фаренгейтом" у вигляді короткої повісті "Пожежники".

На "Збирач сміття" мене надихнула стаття в одній із лос-анджелеських газет на початку 1952 року. У ній цитували мера: "Якщо на місто впаде атомна бомба, то трупів буде так багато, що їх збиратимуть сміттярі". Мене настільки розпалила ця заява, що я сів і написав новелу, наповнивши її обуренням.

"За статутом" засновується на реальних подіях. Якийсь час багато років тому я періодично ходив поплавати із друзями у басейні готелю "Амбасадор". Чоловік, що завідував басейном, був прихильником суворої дисципліни. Він ставив свого малого сина на бортик і давав йому повний набір жорстких життєвих інструкцій. День за днем, спостерігаючи за цією незмінною лекцією, я не міг перестати думати, що одного дня хлопець має відреагувати грубо. Замислившись над таким, вочевидячки, неминучим сценарієм, я вигадав цю розповідь.

В основі оповідання "Прощавай, “Лафаєт”"!" лежить трагічна історія, яку мені розказав кінооператор, наш із Меґґі багаторічний сусід. Він інколи заходив до мене на келих вина. Розповідав, як давним-давно, в останні місяці Першої світової війни у 1918 році, він служив у ескадрильї "Лафаєт". Сльози котилися йому обличчям, поки він описував, як збивали німецькі біплани, згадував обличчя приречених красивих юнаків, що досі переслідували його після усіх цих років. Тож я не міг не запропонувати йому свою письменницьку допомогу у боротьбі з примарами минувшини.

Пізніше того ж дня вдома я написав другові у Париж про те, як дивовижно було по обіді чути гомін юрби у Мехіко по телефону. Поки я складав листа, він перетворився на коротке оповідання про старигана, що дзвонив у далекі міста та слухав у трубку їхні звуки.

"Відлуння квапливого літа" з'явилося зненацька. Я їхав автобусом по Вествуд-Віледж, як раптом заскочив хлопчина, жбурнув гроші за проїзд, пробіг по салону та гепнувся на сидіння навпроти мене. Я поглянув на нього з величезним захопленням. Боже, та якби мені стільки енергії, я б щодня писав по короткому оповіданню, по три вірші щоночі, а до кінця місяця мав би уже повноцінний роман. Кинувши оком на його ноги, я зрозумів причину такої жвавості: це була пара чудових нових яскравих тенісних черевиків. І я раптом пригадав ті особливі дні мого зростання - дні початку літа - коли разом із батьком ходили до взуттєвого. Він купував мені пару спортивних туфель, і я сповнювався енергією всього світу. Я ледь дочекався, поки доїхав додому, сів і одразу ж написав оповідання про хлопця, що мріяв про новенькі черевики, аби бігати у них усе літо.

"Страшна аварія минулого понеділка" побачила світ, коли у Дуб­ліні у "Айріш Таймс" я прочитав жахливе: у 1953 році в Ірландії загинуло 375 велосипедистів. Це було просто неймовірно. Вдома ми рідко про щось подібне чуємо. Люди зазвичай гинуть у автокатастрофах. Потім я дослідив причину. У всій Ірландії були десятки тисяч велосипедів, люди гасали зі швидкістю 60–80 кілометрів на годину, зіштовхуючись лоб у лоб, і отримували серйозні ушкодження голови. Тут я подумав: "Та ніхто ж у цілому світі цього не знає! Треба про це написати". Я так і зробив.

"Барабанник із Шайло" походить із некролога в "Лос-Анджелес Таймс", присвяченому Олінові Гауленду, котрий грав епізодичні ролі у кінематографі. Я бачив його у десятках фільмів, а тепер читав повідомлення про смерть актора, де значилося, що його дід був барабанщиком із Шайло. Ці слова були такі магічні, такі проникливі, такі сумні, що я, вражений, одразу ж кинувся до машинки і надрукував їх. Наступної години послідувала і новела.

Причина появи "Любого Адольфа" дуже проста. Йдучи павільйо­нами "Юніверсал", я натрапив на статиста у нацистській формі і з гіт­­­ле­­рівськими вусиками. Я задумався, що з ним може статися, якщо він гулятиме у такому вигляді тут на кіностудії або по вулицях, як оточуючі реагуватимуть на людину, що зображає Гітлера. Того ж вечора я написав оповідання.

Я ніколи не керував своїми історіями, радше вони управляли мною. Як тільки одна з них мене кликала, наказувала дати їй голос, форму та життя, я слідував пораді, якою ділився і з іншими письменниками: стрибай зі скелі, а крила з'являться в польоті.

За шістдесят з лишком років я зіскакував зі стількох обривів, шалено мучив машинку, аби врешті закінчити новелу м'яким приземленням. Останні кілька років я згадую часи, коли підлітком стояв на розі вулиці і продавав газети, а також щодня писав, не розуміючи, наскільки ж жахливими були мої потуги. Чому я робив це, чому весь час продовжував стрибати зі скелі?

Відповідь на це запитання - найбанальніше кліше: любов.

Я був такий заклопотаний, стрімголов рвучись у майбутнє, так до безтями, усім серцем і душею, закоханий у бібліотеки, книжки та письменників, такий захоплений процесом становлення себе, що просто не помічав своєї простоти, кострубатості та відсутності таланту. Можливо, десь глибоко у підсвідомості я про це здогадувався. Але стояв на своєму: потреба писати, творити, наче кров, текла у моїх жилах. Та й досі тече.

Я завжди мріяв, як колись прийду в бібліотеку і побачу свою книжку поруч із томиком Френка Баума чи Едґара Райса Барроуза, на поличці серед інших моїх героїв: Едґара Алана По, Герберта Веллса та Жуля Верна. Нестримна пристрасть до них та їхніх робіт, так само, як і до творів Сомерсета Моема та Джона Стейнбека, продовжувала надихати мене, і я не розумів, що був Квазімодо у їхній дивовижній компанії.

Та крізь роки я скидав шкуру одну за одною і став новелістом, есеїстом, поетом та драматургом. Усі ці роки я залишав по собі свої образи, але любов завжди кликала мене вперед.

У цій збірці є твори з різних періодів моєї тривалої творчої кар'єри. Я надзвичайно вдячний за усі ці роки та за пристрасть, яка рухала мною. В очах бринить сльоза, поки я переглядаю зміст цієї книги: усі ці твори - рідні й дорогі друзі, монстри і янголи моєї уяви.

Ось вони всі. Прекрасна збірка. Сподіваюся, ви погодитесь.

Рей Бредбері,
грудень 2002 року 

Все місто спить

Годинник на вежі міської управи вибив сьому. Дзвін прокотився луною і завмер.

Невелике віддалене містечко в штаті Іллінойс, що відгородилося від світу річкою, лісом, лугом і озером, огортали теплі сутінки. Від тротуарів ще пашіло жаром. Одна по одній зачинялися крамниці, і на вулицях дедалі темнішало. Зате було аж два місяці - годинник над урочистою чорною будівлею управи, що дивився навсібіч своїми чотирма циферблатами, і справжній місяць, який піднімався в молочно-білому серпанку над темним небокраєм на сході.

В аптеці-забігайлівці під високою стелею шурхотіли лопаті вентиляторів. На оповитих сутінню пишних верандах будинків сиділи невидимі знадвору люди. Лише вряди-годи то сям, то там жевріли рожеві вогники сигар. Час від часу рипіли й грюкали сітчасті двері. По червоних цеглинах бруківки біг Дуґлас Сполдінґ, за ним слідкували собаки й хлопчаки.

- Добривечір, міс Лавініє!

Хлопці погнали далі. Лавінія Неббс недбало помахала рукою їм навздогін і лишилася сидіти на веранді, сама-одна, з високою склянкою холодного лимонаду в білій руці. Час від часу вона підносила склянку до рота, відпивала ковток, а тоді знову сиділа й чекала.

- А ось і я, Лавініє!

Лавінія Неббс обернулась і побачила Франсіну - вся в білому, вона стояла біля сходів на веранду, серед пахощів циній і гібіскусу.

Залишивши недопиту склянку з лимонадом на веранді, Лавінія замкнула надвірні двері й сказала:

- Гарний вечір, саме йти в кіно. 

Вони рушили вулицею.

- Дівчата, куди це ви? - гукнули міс Ферн і міс Роберта зі своєї веранди.

Через м'який океан сутіні Лавінія гукнула у відповідь:

- В кіно "Еліт", на нову картину Чарлі Чапліна!

- Ну, нас у таку темінь з дому не виманиш, - жалісно сказала міс Ферн. - Та ще тепер, коли той Нелюд знову душить жінок. Ми візьмемо рушницю й замкнемось у коморі.

- Ет, вигадки! - відрубала Лавінія і, почувши, як за сестрами грюкнули двері й клацнув замок, пішла собі далі крізь хвилі теплого вечірнього повітря, що здіймалися над розжареним за день тротуаром. Здавалося, ступаєш по твердій скорині свіжоспеченого хліба. Тепло линуло вгору по ногах, заповзало під плаття, скрадливо, але приємно огортало все тіло.

- Лавініє, то ти не віриш усім тим балачкам про Нелюда?

- Цим двом бабусям аби тільки язиками молоти.

- Але ж два місяці тому хтось таки вбив Гетті Макдолліс, ще через місяць - Роберту Феррі, а ось тепер і Елізабет Ремселл пропала хтозна-де...

- Гетті Макдолліс не мала клепки в голові. Закладаюся, що вона втекла з якимось комівояжером.

- А інші? Кажуть, їх усіх знайшли задушених, із прикушеними язиками.

Вони зупинилися на краю яру, що переділяв містечко на дві половини. Позаду них були освітлені будинки й музика, попереду - провалля, вогкість, світляки і темрява.

- Може, не треба нам було йти сьогодні в кіно, - сказала Франсіна. - А що, як той Нелюд вистежить нас і вб'є? Боюся я цього яру. Ти тільки поглянь! 

Лавінія поглянула, і яр видався їй динамо-машиною, що й на мить не спиняється ні вдень, ні вночі; там весь час щось дзижчало, шелестіло, ворушилось - тривало якесь приховане життя тваринного й рослинного світів. Звідти несло духом теплиці, якимись незнаними випарами, розмитими прадавніми сланцями й сипучими пісками. І завжди те чорне динамо стугоніло без угаву, і в повітря злітали електричні іскри світляків.

- Не мені ж вертатися пізно ввечері цим бісовим яром, а тобі, Лавініє. Отими східцями й через місток. А може, десь там і чигатиме Нелюд.

- Дурниці! - відказала Лавінія Неббс.

- І ти, а не я, ітимеш сама стежкою і дослухатимешся до власної ходи. Всю дорогу, аж до дому, ітимеш сама... Лавініє, а тобі не страшно жити одній у тому твоєму будинку?

- Старі діви полюбляють самотину. - Лавінія показала на вузеньку стежку між чагарів, що вела вниз, у темряву. - Ходім отак навпростець.

- Я боюся!

- Таж іще зовсім рано. Нелюд вилазить тільки десь проти ночі.

Лавінія взяла подругу під руку й повела звивистою стежкою, все вниз і вниз, у теплу сутінь, сповнену сюрчання цвіркунів, кумкання жаб і ледь чутного дзижчання москітів. Вони ступали крізь висушені літом бур'яни, і колючки будяків упиналися в їхні голі ноги.

- Біжімо! - захекано мовила Франсіна.

- Ні!

Стежка звернула вбік - і вони побачили...

У співучій вечірній сутіні під покровом ще теплих від сонця дерев лежала Елізабет Ремселл! Здавалося, вона прилягла там на часинку потішитися лагідними зорями й легким вітерцем, і руки її були випростані з обох боків, наче весла якогось вутлого суденця.

Франсіна зойкнула.

- Не кричи! - Лавінія обіруч обхопила подругу, що хлипала і захлиналася слізьми. - Ну цить, цить!

Елізабет Ремселл лежала так, ніби її винесло туди припливом. В обличчя її світив місяць, очі були широко розплющені й закляклі, мовби два камінці-плесканці, з рота ви