Живеш собі, ходиш, вітаєшся, зазираєш у очі чужих перехожих, у яких пливуть хмарки. А потім, буває, хтось із них розчахне, наче сукновий плащ, перед тобою свою душу... А там стільки туги і любові, стільки безнадії і віри, стільки болю й самозречення, що і самій у грудях щось тенькне, надірветься, а головне – не гоїться... Папір, ручка – і чужа доля чорним по білому. І рана уже рубцюється. Тільки під струпом залишається пляма. Добре, що хоч біла...
Коментарі
Немає коментарів. Будьте першим, хто залишить коментар!
Щоб залишити коментар, будь ласка, увійдіть або зареєструйтесь