Злодій

Посеред хати стояли два дужі, моцні хлопи. Сорочки на них подерті, лиця покровавлені. — Не май, чоловіче, тої гадки, аби я тебе з рук пустив... Сопіли оба, були помучені і ловили в груди воздух. Коло постелі сперлася молода жінка, застрашена і заспана. — Не стій, але піди зараз за Михайлом і за Максимом та скажи, аби зараз прийшли, бо я злодія маю в руках. Жінка вийшла, а вони лишилися. — Цес якби лучив на слабого, та й взев би житє коло власної хати. Приступив до лави, взяв кварту з водою і пив так лакомо, що чути було булькотання води в гортанці. Потім рукавом обтирав лице і, глядючи на нього, казав: — Не треба йти до цирулика, цес пустив крові доста. А ще сих слів не сказав, як злодій вдарив його кулаком між очі. — Ти б'єш, та й я буду, ану, хто ліпше? Буковим, грубим поліном замахнувся, і злодій упав на землю. З ніг сикнула кров. — Тікай тепер, як можеш, я тобі нічо не скажу. Мовчали довго.