У шістдесяті роки ХХ століття в українську літературу ввійшов молодий, талановитий поет, який згодом став символом правди і незрадливої любові до України. Це Василь Симоненко. Не судилося його таланту розкритися вповні, але те, що він створив - нетлінне. Слово його - коштовне надбання. Воно сяє всіма мальовничими гранями. Симоненко не думав про літературну славу - вона прийшла до нього посмертно й утвердилася на віки. Його поезія витримала випробування протягом кількох десятиліть. Чим же бере за живе Симоненко? Простотою, щирістю вислову, глибоким проникненням у душу людини, в її зачарований світ, самобутньою образністю поетичної мови, патріотичним звучанням своєї музи. Олесь Гончар зазначав: "Серед літераторів трапляються й такі, без яких їхня доба могла би спокійно обійтися, нічого істотного не втративши. А є такі, що стають виразниками свого часу, живими нервами його драм і борінь, відтворюють у собі самий дух епохи - її кровообіг проходить крізь них.